Читати книгу - "Спокута"

цьому столітті телефонів і транспорту не може повірити, що в перенаселеному графстві Суррей ще є велетні заввишки сім-вісім футів. Але ось воно, надлюдських розмірів, рухається до них. Це неможливо було заперечити, і воно наближалося. Бетті, що, як усі знали, була католичкою, перехрестилася, а невеличка юрба відступила поближче до входу. Тільки старший інспектор зробив кілька кроків уперед — і тої ж миті все стало ясно. От і підказка: була ще друга особа, поруч з більшою постаттю чеберяла малесенька людина. Все стало зрозуміло: це Роббі, на плечах у нього сидить один з близнюків, а другий тримається за руку, дрібцюючи трохи позаду. Коли групка була футів за тридцять, Роббі спинився та, здається, хотів щось сказати, доки підходили інспектор та інші полісмени. Хлопчик на плечах, мабуть, спав. Другий притулився головою до Роббі, а його руку поклав собі на груди для захисту або тепла.

Миттєве, безпосереднє почуття, яке виникло у Брайоні, було полегшенням: хлопчики в безпеці. Але дивлячись на те, як мирно чекає Роббі, вона аж спалахнула від обурення. І він вірить, що приховає свій злочин цією вдаваною добротою, цим шоу, цією грою в доброго вівчаря? Це була, певна річ, цинічна спроба завоювати прощення за непростиме. Брайоні знову переконалася в своїй думці, що зло складне й оманливе. Раптом у неї на плечах міцно стиснулися материні руки й повели додому, під опіку Бетті. Емілі хотіла вборонити дочку від Роббі Тернера. Та і, зрештою, пора спати. Бетті міцно взяла Брайоні за руку й повела додому, а мати з братом пішли вперед — перейняти близнюків. Востаннє, озираючись через плече, Брайоні помітила, що Роббі підняв руки вгору, начебто здаючись. Він просто зняв хлопчика з себе й обережно поставив на землю.

За годину Брайоні вже лежала в ліжку під балдахіном, убрана в чисту білу бавовняну сорочку, підготовану для неї Бетті. Штори були запнуті, але різке денне світло пробивалося, і попри перевтому, дівчинка не могла заснути. Навколо ліжка кружляли голоси та образи — тривожні та схвильовані, вони оточили постіль, штовхаючись і сплітаючись, опираючись спробам навести серед них бодай якийсь лад. Невже вони всі ви летіли з одного дня, з кількох безсонних годин — від невинно репетиції п'єси до появи велета з туману? Все, що відбувалося між цим, було надто гучним і плинним, незрозумілим, але Брайоні знала, що таки осягнула це, і тріумфувала. Вона подалі віджбурнула ногами простирадло й, перевернувши подушку прохолодним боком, притиснулася до неї щокою. У неї паморочилося в голові, вона не могла чітко визначити свій успіх; якщо він полягає в набутті зрілості, то навряд чи Брайоні могла це відчувати зараз — коли через недосипання була така безпорадна, як дитина, аж здавалося, що ось-ось — і вона заплаче. Якщо вона виявилася такою сміливицею, щоб викрити затятого злочинця, то зараз почувалась ошуканою: несправедливо було з його боку з'являтися з близнюками. Хто тепер їй повірить, коли Роббі постав у ролі доброго рятівника дітей? Уся її копітка праця, уся її мужність і холоднокровність, виявлені, коли Брайоні вела Лолу додому,— усе пропало. Всі відцуралися її: мати, поліція, рідний брат — і тепер вовтузяться з Роббі Тернером у своєму вузькому колі дорослих. Вона хотіла бути біля матері, притулитися до неї, обійняти за шию, пригорнути прекрасне й любе обличчя, але тепер мама не прийде, ніхто не прийде до Брайоні, ніхто зараз до неї не озветься. Вона зарилась обличчям у подушку й дозволила пролитися потокам сліз, відчуваючи ще більшу втрату, бо ніхто не бачить її горя.

Вона лежала в сутеняві, плекаючи солодкий нескінченний смуток, уже години з півтори, як раптом почула, що поліційна машина, припаркована під вікном, заводиться. Авто покотилося по гравію, потім зупинилося. Долинули голоси й хрускіт: доріжкою йшло кілька пар ніг. Брайоні підвелася й розсунула штори. Досі висів туман, але вже яскравіли просвіти, наче сяйво лилося зсередини, і Брайоні заплющила очі, доки не звикла до відблисків. Усі четверо дверцят поліційного «гамбера» були розчахнуті, біля авта чекало троє констеблів. Унизу під вікном лунали голоси невидимої юрби біля вхідних дверей. Потім знову почулися кроки, і вийшло двоє інспекторів, а між ними — Роббі. В кайданках! Брайоні побачила, як він тримає закуті руки перед собою, і їй здалося, що з-під манжет вилискує сталь. Ця ганьба вжахнула її. Побачене було ще одним доказом його провини і початком кари, яка впаде на його голову. Як це було схоже на вічне прокляття.

Вони підійшли до машини і спинилися. Роббі напівозирнувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв, на кілька дюймів вищий, ніж інспектор, з високо піднятою головою. Можливо, він пишався скоєним. Один з констеблів перемістився до водійського крісла. Молодший інспектор пішов до задніх дверцят на протилежному боці, а його начальник повів Роббі на заднє сидіння. Просто під вікном Брайоні почувся шум, а далі — різкий оклик Еммі Талліс, і раптом до машини підбігла чиясь постать — так швидко, наскільки це можливо у вузькій сукні. Це була Сесилія, яка, наблизившись, уповільнила крок. Роббі обернувся до неї і подався назустріч — і, як не дивно, інспектор відступив на крок. Було видно кайданки, але Роббі не соромився навіть того, що вони на ньому, дивлячись на Сесилію і серйозно слухаючи її слова. Незворушний полісмен дивився на них. Якщо Сесилія кидала Роббі в обличчя гіркі звинувачення, на які той заслуговував, на лиці злочинця не здригнувся жодний м'яз. Хоча Сесилія відвернулася, Брайоні здалося, що та промовляє без душі. Її звинувачення справляли більше враження, бо звучали ледь чутно. Обоє наблизилися, і тепер заговорив Роббі — коротко щось промовив, припіднявши скуті руки, а потім опустивши. Сестра торкнулася його рук, смикнула за лацкан, а потім м'яко стиснула долоні Роббі та струсонула. Це здавалося добрим жестом, і Брайоні розчулило сестрине прощення — якщо це було саме воно. Прощення. Раніше це слово ніколи не мало жодного значення, хоча Брайоні чула його тисячу разів у школі та при нагоді в церкві. А сестра весь цей час усе розуміла. Багато чого, звичайно, Брайоні не знала про Сесилію. Але дізнається, бо ця трагедія зблизить їх.

Людяний інспектор з гранітним обличчям, мабуть, подумав, що і так був достатньо поблажливим, бо ступив уперед — відвести руку Сесилії, і став. Роббі щось швидко сказав їй через плече поліціянта і розвернувся до машини. Інспектор дбайливо притримав долонею голову Роббі, щоб той не стукнувся, залізаючи на заднє сидіння.