Читати книгу - "Сад забутих плодів"

Я купив усі її товари, які важили небагато й коштувати недорого.

Москва під сірою масою хмари, подібної до перенасиченого водою туману. Аеропорт «Домодєдово» затоплений ордою, що тягне барвистий багаж, який накопичується перед стійками реєстрації.

Я повертаюся в чудовий будинок зі світлими меблями, у яких зберігаються гори моїх спогадів. Я втомлений і випиваю багато води. По телебаченню показують похорон Паваротті. Спокійна потуга його оксамитового голосу належить до кращого, що Італія може дати світові. Той голос не втрачав своєї глибокої ніжності. Хтозна, чи коли ще народиться інший такий, як він, щоб подарувати нам спів такий італійський і такий універсальний. Ми зустрічалися кілька разів, і щоразу я відчував світло, яке випромінювало не тільки його обличчя, а й яскрава постать.

Дощ ллє ливцем. Я дивлюся, як збігають шибками великі краплі води. Бачу міські будівлі за межами кільцевої дороги. Італійська група, з якою ми приїхали до Москви, оглядає місто зсередини автобуса. О другій пополудні ми маємо зустрітися в узбецькому ресторані, який Рустам вказав Хамдамову. Слухаючи дощ, я віднаходжу давнє зачудування з часів свого дитинства.

Навколо мене й Лори цілий світ дорогоцінних люблячих друзів. Виставка ліхтарів «Толстого» всіх зачарувала, так само, як колажі та фрески. Мене сповнила втома від компліментів. Я простягнувся на ліжку, мов та ганчірка, і впав у сон, що вже чекав на мене.

Двома маленькими автобусами прибуваємо в Суздаль. Калина вже вквітчалася гронами червоних ягід. Розцвіли знову в моїй пам’яті різні відвідини, які я здійснив у цьому світі. Нам випало прим’яти своїми підборами трави поблизу високих берегів перед мурами монастиря, де свого часу перебували щонайменше сім тисяч полонених італійських солдатів. Я зупиняюся в точці, з якої Тарковський показував вихід процесії з воріт маленького Покровського монастиря, що стоїть у долині над вузенькою річкою. Уже надвечір, у сутінки, ми ввійшли до монастиря, аби привітатися з матір’ю ігуменею, яка провела нас до великої зали — показати гробниці численних покинутих дружин царів і великих дворян. Перше ніж попрощатися з нами, «матушка» сказала, що в лютому, коли на калині не залишається листя, але рясно стиглих червоних ягід, раптом налітають зграї птахів із гребінцями, скльовують усі ягоди, і дерева залишаються з голими гілками, уже без рум’янцю грон.

Із Суздалі ми їдемо автобусом у Москву. Упродовж п’яти годин друзі-підприємці обговорювали справи з італійськими партнерами. Я тим часом споглядав спокійний мальовничий краєвид. Ми з Лорою відзначали тридцятирічний ювілей свого шлюбу в «Кафе Пушкін». Я з’їв смачну пожарську котлету. Заради справедливості мушу вам порадити не слухати мене й не вірити в те, що я вам розповідаю. Поважний вік віддаляє від довгих і завершених історій, які намагаються перетягти до себе мої думки, а сам я пристрасно чіпляюсь до фрагментів, роз’єднаних фактів і обставин, які видаються неважливими.

Москва біжить уперед, а я твердо стою на місці у своєму провінційному збентеженні, прислухаючись із увагою до звуків дощу та інших маленьких див. Мені здається, що це місто намагається віддалитися від мене й усіх моїх друзів, які вшановували мене у дні виставки картин і світильників «Толстого». Можливо, це моя остання поїздка в Росію. Усе — і не тільки тут — рухається в нових напрямках. Мені залишається тікати мовою й уявою. Слідом за Джанні я надибував невеличкі місцини неподалік Пеннабіллі.

Я бачу себе на краю містечка, що ми його відвідали на початку вересня, аби послухати тишу покинутих будинків. Я відчуваю, що скоро стану частиною покинутого чоловіцтва. Будинок у Пеннабіллі стане моїм всесвітом, і я, стоячи коло вікна, побачу там, у долині, свої дні в Росії. Бажання скорочуються. Намагаюся вигадати, як упоратися зі старістю, яка дається взнаки радше фізично, але залишається байдужою до невпинних змін у виявленні світу.

Москва й уся Росія — це колосальний світ, що живе радісно у своїх словах, своїх піснях і своїх виставах, по-провінційному жвавих, але споживаних зі щирим задоволенням. Бракує тих великих поетів, які відважно критикували комунізм. Я хотів би, щоб хтось голосно — з любов’ю і злістю — ганьбив величезні багатства, від яких пухнуть кишені обраних, тим часом як вісімдесят відсотків населення живе на сто доларів на місяць. Удома в Лори тихий рай, який схиляє мене ставити під сумнів красу вічного життя. Нудьга, імовірно, стане непростимим вторгненням у нашу свідомість. Таким чином, нам залишається сумнівна розрада — бути порошинкою в цьому дивовижному всесвіті. Є, однак, імовірність того, що великі вибухи планет і зірок дадуть нам змогу насолодитися принаймні невеличкими поштовхами.

Сонце намагається прозирнути крізь хмари, тому ми їдемо на дачу до Наташі. Зупиняємося в Барвисі, лісистій місцевості, де розташувалися вілли мільярдерів. Невеликий торговий центр утворений, зокрема, ресторанами зі східною атмосферою, де збирається розкута молодь із хибним розумінням елегантності. У нехитрих масивних паралелепіпедах виставлені кращі італійські вироби від Armani до Prada. Ми поїли в «Маріо», ресторані, що, виступивши з Москви, дістався зі своїми столиками до цього грошовитого місця.

Ще один приємний день у районі казкових обійсть. Ми були на дачі в Наташі, російської пані, яка мешкає з чоловіком у Парижі, де подружжя має прибутковий бізнес. На території вілли є басейн і концертний зал. Надвечір я влаштувався за столом у парку в оточенні сорокаметрових сосен із довгими, вкритими хвоєю гілками, що тихо похитувалися і зронили на мене кілька крапельок води, збереженої після злив останніх днів.

Повертаючись до Москви, ми застрягли у шляховому заторі — довжелезному й доволі безнадійному. Я одразу подумав про те, як складно жити в цьому прекрасному місті, де щодня ризикуєш потрапити в затор, щонайменше на дві години.

Це майже сонячно-сірий колір. Я намагаюся сидіти цілий день удома. Лора та інші побоюються, щоб мене на вулиці не обсіли віруси. Сонця навіть дещо забагато, воно встромляє свої довгі пальці у вітальню, а я спостерігаю за сліпучими відблисками, що грають на вазах із зів’ялими квітами. Віруси не прийшли, і я почуваюся ліпше. Мені здається, що в Москві та інших містах Росії зростає прагнення до яскравого й оптимістичного життя. Телебачення стає більш розмаїтим, і часом трапляються цікаві культурні програми. Ведучі ледь набальзамовані, але тримаються елегантно. Почуваєшся серед великої єдиної нації. В Італії багато хто думає про те, щоб розділитися й повернутися до малих незалежних областей.

Неділя сонячна, нас запросили на фірмовий грибний суп, який варить сестра великого живописця Баркіна. Будинок з білими стінами та дверима, обставлений меблями з вишневого дерева. Світло