Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— Бачиш? Увесь час промахи!!

— Бачу!!

— Нас оточують з усіх боків!!!

Координатор знову кивнув головою. Тепер Інженер розглядав у бінокль передпілля.

Ось-ось мало зійти сонце. Небо, бліде, наче вимите, наливалося водянистою блакиттю. На рівнині не ворушилося ніщо, крім плюмажів улучань, які кущистим кільцем, що миттю розсипалося й одразу ж виникало знову, ніби химерний миготливий живопліт, оточували ракету і пагорб, у якому вона стирчала.

Координатор раптом відважився і виповз із тунелю, трьома стрибками опинився на вершині пагорба й, упавши ниць, глянув у протилежний від ракети бік. Картина була така сама: видовжена дуга попадань виростала кущами димучих вибухів.

Хтось гучно гепнувся поруч нього на висохлий ґрунт. Це був Інженер. Вони лежали бік у бік, спостерігаючи за тим, що діялося довкола, і вже майже не чули невпинного грому, який накочувався залізними хвилями з боку обрію, іноді немовби віддаляючись — звук відносило вітром, котрий розбудили перші промені сонця.

— Це зовсім не промахи! — крикнув Інженер.

— А що?!

— Не знаю. Почекаємо...

— Вертаймось у ракету!

Вони збігли схилом униз; хоча снаряди й не падали близько, бігти під супровід їхнього пронизливого виття та свисту було не дуже приємно. Один за одним вони зістрибнули в тунель і, залишивши в ньому автомат, подалися всередину корабля, покликавши із собою товаришів. До бібліотеки, куди вони увійшли, гуркіт долинав слабо, навіть здригання ґрунту майже не відчувалося.

— Як це зрозуміти? Вони хочуть так нас і тримати? Заморити голодом? — здивовано запитав Фізик, коли вони розповіли про все, що встигли побачити.

— Чорти їх батька знають. Я дуже хотів би побачити зблизька такий снаряд, — сказав Інженер. — Якщо вони зроблять перерву, варто було би збігати.

— Автомат збігає, — холодно відповів Координатор.

— Автомат?! — майже простогнав Кібернетик.

— Нічого з ним не станеться, не бійся.

Вони відчули дуже слабке, але все ж не таке, як раніше, здригання корпусу й перезирнулися.

— Влучили! — крикнув Хімік, підхоплюючись із місця.

— Переносять вогонь?.. — засумнівався Координатор і метнувся в тунель.

Нагорі нічого начебто не змінилося. Обрій ревів, як і до цього, але під кормою ракети на освітленому сонцем піску лежало щось чорне, розбризкане, наче тут щойно тріснув мішок зі шротом. Координатор намагався знайти місце, де дивний снаряд розбився об обшивку, однак на кераміті не було ніякісінького сліду. Перш ніж ті, котрі стояли позаду, встигли його затримати, він бігцем кинувся до корми й почав обома руками запихати в порожній футляр від бінокля осколки. Вони були ще теплі.

Координатор повернувся зі здобиччю, і всі зразу накинулися на нього, а найголосніше Хімік:

— Ти збожеволів! Що, як воно радіоактивне?!

Усі бігцем вернулися до бібліотеки. Виявилося, що осколки не радіоактивні. Лічильник імпульсів, який вони піднесли до них, мовчав. Вигляд в осколків був незвичайний: ані сліду броні чи якоїсь іншої товстої оболонки снаряда — просто безліч надзвичайно дрібних грудочок, що під пальцями розсипалися на грубозернисті металеві ошурки з маслянистим полиском.

Фізик подивився на ці ошурки крізь лупу, звів брови, вийняв із шафи мікроскоп, ще раз глянув на них і скрикнув.

— Ну? Що там таке? — товариші трохи не силоміць відтягли його від окуляра мікроскопа.

— Вони посилають нам годинники... — ослаблим голосом сказав Хімік, відірвавши око від мікроскопа.

У полі зору лежали розсипані спіралями й ланцюжками десятки та сотні маленьких трубок, ексцентриків, пружинок, погнутих осей. Усі по черзі пересували столик мікроскопа, сипали під об’єктив нові проби й постійно бачили те саме.

— Що ж це може бути? — вигукнув Інженер.

Фізик з розкуйовдженим волоссям бігав по бібліотеці, зупинявся, дивився на товаришів невидющими очима й знову зривався з місця.

— Якийсь нечувано складний механізм — просто щось страхітливе. Тут, — Інженер зважив на долоні жменю металевого пороху, — мабуть, мільярди, якщо не більйони цих триклятих коліщаток!! Ходімо нагору, — несподівано відважився він, — побачимо, що там діється.

Канонада тривала без будь-яких змін. Із того моменту, як автомат заступив на пост, він нарахував тисячу сто дев’ять вибухів.

— Ану спробуймо тепер відчинити люк, — нагадав раптом Хімік, коли вони повернулися в ракету.

Кібернетик сидів над мікроскопом і порцію за порцією розглядав осколки снаряда. Коли до нього зверталися, він не відповідав.

Важко було всидіти отак на місці й нічого не робити, отож усі п’ятеро подалися до машинного відділення. Контрольні лампочки замкового механізму все ще горіли. Інженер ледь торкнувся ручки, і стрілка слухняно здригнулася — кришка люка відійшла. Він одразу ж зачинив її і повідомив:

— Будь-якої хвилини ми можемо виїхати на Захиснику.

— Кришка може зависнути в повітрі, — застеріг його Фізик.

— Не страшно, до поверхні залишиться щонайбільше півтора метра. Для Захисника це дрібниця. Подолає.

Однак поки що не було доконечної потреби залишати корабель, і вони знову повернулися до бібліотеки. Кібернетик усе ще корпів над мікроскопом. Здавалося, перебував у якомусь трансі.

— Залиште його — може, ще щось побачить, — сказав Лікар. — А тепер... нам треба чимось зайнятися. Пропоную ремонтувати корабель...

Усі повільно підвелися з місць. Бо що їм іще залишалося робити? П’ятеро спустилися в рубку, де й досі виднілося ще найбільше слідів руйнувань. З пультом управління довелося добряче-таки поморочитися: тут потрібна була точна, майже ювелірна робота, кожен ланцюг перевіряли спершу вимкненим, потім під напругою. Координатор раз по раз підіймався нагору й мовчки повертався назад, його вже ніхто ні про що не запитував. У рубці, що на п’ятнадцять метрів заглибилася в ґрунт, відчувалася легка вібрація.

Taк минув полудень. Робота, не зважаючи ні на що, посувалася вперед. Вона би пішла ще швидше за допомогою автомата, однак оголювати спостережний пункт було небезпечно. До першої години автомат нарахував понад вісім тисяч вибухів.

Хоча ніхто не був голодний, приготували обід і поїли, — щоби зберегти сили й здоров’я, як сказав Лікар. Тепер із цим клопоту було вже мало — посуд мити не доводилося, його просто кидали в пащу посудомийної машини. О другій годині дванадцять хвилин вібрація раптом припинилася. Всі відразу облишили роботу й вибігли на поверхню. Сонце затуляла хмарка, перед ними лежала золотиста рівнина, дрібненький пил, збитий вибухами, осідав, панувала мертва тиша.

— Кінець?.. — невпевнено запитав Фізик.

Голос його прозвучав напрочуд гучно — за ці кілька годин вони звикли до безнастанного гуркоту.

Останній вибух, зареєстрований автоматом, мав порядковий номер десять