Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

подорослішав — ​він не виглядав старшим за свій вік — ​але став собою ще до того, як виріс. Потрясіння, які чекали на нас усіх, чомусь були над ним не владні. Його трагедії були іншого порядку — ​внутрішні й, поза сумнівом, жорстокіші — ​але позбавлені стрімких поворотів, які, здавалося, змінювали річище життя решти.

Один випадок запам’ятався мені особливо виразно. Йдеться про день народження, на який нас із Феншо запросили у першому-другому класі, себто це припадає на самісінький початок періоду, про який я можу говорити з певністю. Стояв суботній день, весна. Ми йшли на свято з іще одним хлопчиком, нашим приятелем на ім’я Денніс Волден. У Денніса життя було значно складніше, ніж у нас: мама алкоголічка, батько вічно на роботі, братів-сестер юрма. Я кілька разів бував у нього, у великому й темному занедбаному домі, й пам’ятаю, що злякався його матері — ​вона нагадала мені відьму з казки. Вона просиджувала дні за зачиненими дверима своєї кімнати, завжди в халаті, а блідим обличчям тягнулися глибокі зморшки. Час від часу вона визирала за двері й волала щось дітям. У день свята нас із Феншо належно спорядили подарунками для іменинника, загорнутими у барвистий папір і перев’язаними стрічечками. А в Денніса нічого не було, і йому через те було ніяково. Я, пам’ятаю, намагався його заспокоїти порожніми фразами: та байдуже, нікому до того не буде діла, ніхто й не помітить. Але Деннісові було не байдуже, й Феншо одразу це зрозумів. Він без пояснень повернувся до Денніса й віддав свій подарунок йому. Ось, — ​сказав він, — ​тримай, а я скажу, що забув свій удома. Я спершу подумав, що Деннісу цей жест не сподобається, що жалощі Феншо його образять. Але я помилявся. Він мить повагався, намагаючись осмислити цей стрімкий поворот, а тоді кивнув, ніби підтверджуючи правоту вчинку Феншо. Це був акт не стільки милосердя, скільки справедливості — ​і тому Денніс прийняв його, не принижуючись. Одне перетворилося на інше. Це магія, і я сильно сумніваюся, чи зумів би хтось, крім Феншо, так поєднати легковажність із цілковитою певністю.

Після свята ми з Феншо вернулися до нього додому. Його мати сиділа на кухні і спитала, як пройшло свято, і чи сподобався іменинникові подарунок, який вона йому купила. Не встиг Феншо і слова вимовити, як я вибовкав, що він зробив. Я не хотів, щоб у нього були проблеми, але не зміг стриматися. Жест Феншо відкрив мені цілий новий світ: виявляється, людина може так глибоко поринути в почуття іншого, що власні емоції здаватимуться неважливими. Це перший воістину моральний жест, свідком якого я став, і всі інші теми для розмови не мали значення. А ось мати Феншо, здається, не поділяла мого захвату. Так, — ​сказала вона, — ​це добрий і щедрий вчинок, тільки це неправильно. Вона заплатила за подарунок гроші, й, віддавши його, Феншо, певною мірою, украв у неї. Крім того, Феншо вчинив неввічливо, прийшовши на свято без подарунка, — ​що кидає тінь на її репутацію, адже це вона відповідає за його дії. Феншо уважно вислухав матір і не сказав ні слова. Коли вона договорила, він і далі мовчав, тож вона спитала, чи він усе зрозумів. Так, — ​сказав він, — ​зрозумів. На тому можна було й закінчити, але, трошки помовчавши, Феншо додав, що все одно певен у власній правоті. І байдуже, що там мати собі думає: він і знову вчинив би так само. Зчинилася сцена. Пані Феншо обурилася його зухвальством, але Феншо стояв на своєму й відмовлявся поступатися навіть під зливою докорів. Урешті-решт вона наказала йому сидіти у своїй кімнаті, а мене відправила додому. Несправедливість його матері мене обурила, але коли я спробував за нього заступитися, Феншо відмахнувся. Замість протестувати, він мовчки прийняв кару і піднявся у свою кімнату.

У цьому — ​весь Феншо: спонтанний акт милосердя, непохитна певність у власній правоті й німа, майже пасивна покора перед наслідками. Хай би якою чудернацькою була його поведінка, він завжди тримався відсторонено. І саме ця риса відлякувала мене найбільше. Ми зближувалися, я захоплювався ним до глибини душі, розпачливо хотів бути йому рівним — ​аж потім раптом наставала мить, коли я розумів, що він мені чужий, і те, як він живе всередині себе, ніколи не співвідноситиметься з тим, чого потребую в житті я. Я забагато хотів, забагато прагнув, був надто підвладний моменту, щоб досягнути такої байдужості. Мені було важливо триматися добре, вражати навколишніх порожніми прикметами власних амбіцій: добрими оцінками, відзнаками, нагородами за те, в чому нас оцінювали того тижня. А Феншо стояв над цим усім, тримався у своєму кутку й ні на що не зважав. Якщо в чомусь він і здобував успіх, то це всупереч собі, без боротьби, без зусиль, байдужий до своїх досягнень. Таке ставлення виводило з рівноваги, й я далеко не одразу зрозумів: те, що добре для Феншо, не конче добре для мене.

Утім, я не хочу перебільшувати. Ми з Феншо були різні, але з нашого дитинства я найкраще пам’ятаю жар цієї дружби. Ми сусідили, й наші необгороджені задвірки зливалися в один довгий газон, ніби ми мешкали разом. Наші матері приятелювали, наші батьки разом грали у теніс, і братів у жодного із нас не було: отже, ідеальні умови, й нічого між нами не стояло. Між нашими днями народження було менше тижня, й раннє дитинство ми провели разом надворі — ​повзали у траві, рвали квіти, разом вчилися стояти на ногах, перші кроки зробили в один день. (Усе це задокументовано на фотографіях.) Згодом ми разом на дворі вчилися грати у бейсбол і футбол. Ми зводили замки, гралися в ігри, вигадували цілі світи, а згодом проводили за нескінченними розмовами довгі дні, блукаючи містом і катаючись на велосипедах. Здається, не можна знати людину краще, ніж я знав Феншо тоді. За спогадами моєї матері, ми були такі прихильні один до одного, що якось, коли нам було шість, спитали її, чи можуть двоє чоловіків взяти шлюб. Ми хотіли жити разом, коли виростемо, а хто ж живе разом, як не подружжя? Феншо стане астрономом, я — ​ветеринаром. Ми уявляли, як житимемо у великому будинку за містом, де небо вночі таке темне, що видно всі зорі, а тварин, про яких можна піклуватися, ніколи не бракуватиме.

З висоти часу мені видається цілком природним, що Феншо став письменником. Того, здається, вимагала його непохитна націленість на внутрішнє життя. Він складав оповідання вже у молодших класах, а років після десяти-одинадцяти, здається, не було такого часу, коли він не мислив би про себе як про письменника. Спочатку, звичайно, це начебто нічого й не означало. Зразками для нього були Стівенсон і По, а з-під його пера виходила звичайна юнацька графоманія: «Однієї ночі року Божого 1751-го я крокував крізь смертовбивчу хурделицю до оселі моїх предків, коли мій погляд вихопив у снігу примарну постать». Отакі-от речі, напхані високопарними фразами й химерними поворотами сюжету. У шостому класі, пригадую, Феншо написав коротку детективну повість сторінок на п’ятдесят, і вчитель попросив його читати її перед класом по десять хвилин наприкінці кожного шкільного дня. Всі ми пишалися Феншо і захоплювалися тим, як драматично він читає, розігруючи ролі своїх героїв. Сюжет я вже не пам’ятаю, пригадую тільки, що він був безмежно заплутаний, а розв’язок