Читати книгу - "Оповідки Еви Луни, Ісабель Альєнде"

мертвим, він об’явився — виснажений і голодний, але неушкоджений. Журналістам чоловік розповів, що вздрів уві сні дівчину в довгому вбранні, з букетом квітів у руках. Коли прокинувся, відчув міцний аромат лілій і не сумнівався, що це небесний знак. Ідучи за різким запахом квітів, чоловік вибрався з лабіринту ущелин і урвищ й урешті-решт вийшов на якусь дорогу. Порівнявши своє видіння із портретом Хуани, він посвідчив, що це той самий образ. Родина дівчини поширила цю історію, облаштувала грот у тому місці, де з’явився мандрівник, і доклала всіх зусиль, щоб довести новину до відома Ватикану. А◦проте відповіді від колегії кардиналів досі не було. Святий престол не любив поквапних рішень, упродовж століть він обачно вершив свою владу й сподівався так само довго вершити її надалі, отож ніколи й ні в чому не поспішав, а надто коли йшлося про беатифікацію. З Південної Америки до Ватикану надходили численні клопотання, в яких ішлося про пророків, благочестивих старців, віщунів, стовпників, мучеників, дів, пустельників й інших шанованих людьми непересічних осіб, однак не варто було захоплюватися кожною з них. Такі справи вимагали надзвичайної обачності, одного хибного кроку було досить, щоб виставити себе на посміховисько, тим паче за нинішніх прагматичних часів, коли зневіра бере гору над вірою. Втім, шанувальники Хуани, поклонялись їй як святій, не чекаючи вердикту з Рима. Продавалися образки й медальйони з її зображенням, газети щодня друкували оголошення, в яких висловлювалася вдячність за якусь зроблену нею ласку. В◦гроті посадили стільки лілій, що від їхніх пахощів чманіли прочани, а худоба в околі втрачала здатність плодитися. Лампадки, свічки й смолоскипи наповнювали повітря сизим димом, а відгомін співів і молитов відлунював у горах, бентежачи ширяючих у небі кондорів. Невдовзі грот наповнився подячними цидулками, всіляким ортопедичним приладдям і мініатюрними копіями різних людських органів, які віряни залишали на підтвердження неймовірних зцілень. Завдяки пожертвам вдалося зібрати гроші, щоб вибрукувати дорогу, яка — хоч звивиста, але придатна для руху — через пару років з’єднала капличку зі столицею.

Брати й сестра Болтони дісталися туди надвечір. Себастьян Кануто допоміг старикам добутися стежкою до гроту. Попри пізній час, прочан не бракувало: одні навколішках повзли по камінню, підтримувані турботливими родичами, інші голосно молилися чи запалювали свічки біля гіпсової статуї святої. Філомена й Кинджал заходилися формулювати своє прохання, Хільберто, вмостившись на лаві, міркував про примхи життя, а Мігель залишився стояти, бурмочучи, що коли вже клопотатися про якісь чуда, то краще вже попросити, щоб тиран упав і назавжди встановилася демократія.

Через кілька днів лікарі клініки Опус Деі, попередивши, що не варто тішитися ілюзіями, безкоштовно прооперували Мігелеві ліве око. Священик умовив Філомену й Хільберто, щоб ті жодним словом не прохопилися про Хуану з ліліями; з нього було досить того приниження, що він згодився прийняти допомогу від ідеологічних супротивників. Щойно панотця виписали з лікарні, Філомена, не слухаючи його протестів, відвезла брата до себе. Половину Мігелевого обличчя затуляла пов’язка, він знесилив через ці перипетії, однак природна скромність не полишала його. Старий заявив, що не бажає, щоб ним опікувалися наймані працівники, тож довелося звільнити підряджену заради такої нагоди медсестру. Філомена й вірний Себастьян Кануто взялися доглядати його, хоч це було нелегко, бо хворий був не в гуморі, не хотів лежати в ліжку й відмовлявся їсти.

Поява священика змінила звичний триб життя. Цілими днями в домі на повну потужність лунали на коротких хвилях передачі опозиційних радіостанцій і московського радіо, а похнюплені мешканці кварталу, де жив Мігель, нескінченною вервечкою йшли сюди провідати хворого. Його кімната наповнилася скромними дарунками: малюнками школярів, печивом, вирощеним у консервних бляшанках зіллям і квітами, а ще тут були курка для бульйону й двомісячне цуценя, яке гидило на перські килими й гризло ніжки меблів, — хтось приніс тваринку, сподіваючись, що її вдасться видресирувати на собаку-поводиря. Хай там як, а одужання йшло швидко, і через п’ятдесят годин після операції Філомена зателефонувала лікареві й повідомила, що брат досить добре бачить.

— Я◦ж вам велів не чіпати пов’язку! — гримнув на неї лікар.

— Я й не чіпала. Він тепер бачить на інше око, — пояснила жінка.

— Яке ще око?

— Те, що поруч, лікарю, яке було атрофоване.

— Неймовірно. Я негайно їду до вас. У жодному разі не чіпайте його, — наказав хірург.

У будинку Болтонів він застав пацієнта в піднесеному настрої: тримаючи на колінах цуценя, старий їв чіпси й дивився по телевізору серіал. Лікар із подивом пересвідчився, що священик добре бачить оком, на яке осліп вісім років тому, а коли зняв пов’язку, з’ясувалося, що й проопероване око теж бачить.

Отець Мігель відсвяткував сімдесятиріччя в своїй парафії. Філомена з подругами спрямували туди валку машин, напхом напханих пирогами, тістечками, канапками, кошиками з фруктами й дзбанами з гарячим шоколадом; першою кермував Кинджал; у пляшках з-під лимонаду він потайки віз чимало літрів вина й горілки. Історію власного повного пригод життя священик відтворив на великих аркушах паперу, які почепив на стінах церкви. Старий з іронією переповів усі мінливості свого покликання від тієї миті, коли Господь, наче обухом, вдарив його по потилиці; він повідав і про свою боротьбу з найтяжчими гріхами, передусім обжерливістю й сластолюбством, а згодом також із гнівливістю, і про недавні приключки в поліційному відділку у віці, коли інші такі дідугани гойдаються в кріслах-гойдалках, рахуючи зорі в небі. Прикрашений гірляндою квітів портрет Хуани панотець почепив поруч із незмінними червоними прапорами. Збори почалися з пожвавленої акомпанементом чотирьох гітар меси, на яку зійшлися всі тамтешні мешканці. Встановили гучномовці, щоб скупчена на вулиці юрба могла стежити за церемонією. Після благословення кілька людей вийшли наперед і почали викривати новий випадок насильства з боку влади, аж урешті Філомена заявила, що, мовляв, годі нарікати, час розважитися. Всі вийшли на подвір’я, хтось увімкнув музику, й одразу почалися танці та бенкетування. Жінки з аристократичного кварталу розносили наїдки, тим часом Кинджал улаштував феєрверк, а оточений парафіянами й друзями священик витанцьовував чарльстон, аби довести, що він не лише бачить, як орел, а й залишається неперевершеним гулякою.

— В◦цих народних святах немає нічого поетичного, — завважив Хільберто після третього келишка начебто лимонаду, марно намагаючись за зневажливою посмішкою англійського лорда приховати, що йому весело.

— Ну◦ж бо, панотче, розкажіть про чудо! — вигукнув хтось, і присутні дружно його підтримали.

Священик попросив вимкнути музику, поправив убрання, пригладив волосся навколо лисини й уриваним через хвилювання голосом із вдячністю заговорив про Хуану з ліліями, без втручання якої всі досягнення науки й техніки виявилися◦б марними.

— Якби це була принаймні пролетарська свята, в