Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Передусім сказав, що я через молодість свою уподібнююся Піфику, тобто мавпі, яка повторює людські рухи, чи папузі, що повторює слова, не усвідомлюючи змісту. Отже, я потрапив під вплив померлого брата і його збаламучених думок. Ясна річ, мені не треба нічого боятися, бо сміття із хати він, Іван Михайлович, виносити не буде, адже тим самим оганьбив би не тільки мене, а й себе, бо він старший брат, і це його обов’язок бути опорою та головою чи філяром дому, роду, а не сіячем розбрату. Щодо малоросійського патріотизму Петра Михайловича, то це, – сказав Іван Михайлович, – пережитки колишніх козацьких вольностей, які в давнішому часі були можливі й бажані, а в новому стали анахронізмом, а отже є шкідливі й смішні. Бо ми тепер, – переконано сказав Іван Михайлович, – не польська шляхта з її диким розумінням свободи, а російське дворянство з чеснотливим обов’язком служити своїм государям, а в нагороду за це ми дістали достатньо кріпосних душ – оце і є найбільша для нас свобода. Великі государі, хоча і беруть декого із нас собі на службу, дали нам те, чого не могла дати польська шляхетська вольниця – загалом же, не ми служимо владі, а влада служить нам, бо оберігає нашу свободу, отож немає жодного значення, чи вона велико- чи малоросійська, головне, що вона російська і для нас цілком достатня: звісно, й ми маємо тримати себе в певних рамцях і не вискакувати з них, як це чинив Петро Михайлович, а за ним, як незмисленний Піфик, і я. Самі ж рамці досить просторі, щоб дворянин міг жити у власній волі, мав що їсти, пити і як розгулятися, а що людині потрібно ще для щасливого життя? Отож були б ми безумні, позбавляючись такої свободи, адже каземати Російської імперії страшні і безумних у них навчилися добре лікувати. Через це він, Іван Михайлович, як старший брат, застерігає мене від необачного, і щоб я більше не повторював тієї ахінеї, яку плів у нього позавчора, на людях. Коли ж мене, як і Петра, з’їдає писальницька гарячка і схильність до історичних розшуків, можу зупинити свою увагу виключно на історії роду, а ту почату історію Малоросії із хибними й кривими тлумаченнями я маю знищити. Коли ж мені це важко вчинити самому, доручити це Варварі чи йому, Івану Михайловичу, і вони це залюбки вчинять.
– Отже нишпорка ваша – Варвара? – спитав я.
Брат засміявся.
– Виконує сестринського обов’язка, а я маю щодо тебе передану мені батечком батьківську повинність, не забувай про це!
– Наскільки знаю, – мовив я, – татусь бунтувався супроти деспотії Андрія Петровича?
– І це було зле, – поважно мовив Іван Михайлович. – За законами роду, старший брат мав би посісти батьківське гніздо. Андрій же Петрович від батька свого від’єднався після першого нещасливого одруження, а потім, після смерті діда, частками обмінявся. Зрештою, Петро Михайлович чому не віддавав мені поваги як старшому? Бо сидів на дідівському гнізді, ще й названий був Петром на честь діда. Отож гординя його і здолала. А гординя один із смертельних гріхів, заповіданих нам християнською наукою. До речі, - сказав мирно брат, – мені дуже сподобалося, що не захотів продавати мені останків наших предків, – Іван Михайлович засміявся, – не подумав же ти, що я це серйозно? Спитував тебе!
– Якраз навпаки, – відказав я. – Гадав, що серйозно.
– От бачиш, який ти ще молодий! – знову засміявся брат.
Перечити я не став, був упевнений, що великий лицедій роду нашого розігрує переді мною чергову комедію. Однак мені і в голову не приходило: все, що чинить, таки несерйозно. Великий лицедій тільки тоді може бути великим, коли ліпить на обличчя маску і щиро вірить, що на деякий час це його справжнє обличчя, відтак про справжнє обличчя щиро забуває, хоч воно, те справжнє обличчя, від нього нікуди не дівається. Інша річ, що того справжнього глядач не бачить, бо йому цілком байдуже до самого актора, він судить про персонажа п’єси за роллю та за маскою. Отож, коли мудрий і глибокомислячий актор грає дурника, а на обличчі в нього блазенська маска – реальний є не схований за тією маскою мислитель, а таки дурник і блазень. Отже я вірив, що всі вибрики і розігри братові таки його справжнє обличчя, а той схований поступово сам починає забувати себе справжнього, бо реальне те, що явне, а явні – маска та дії, створені якимсь, хай і талановитим, драморобом. Ось чому не став сперечатись із братом, а заявив, що його резони далеко небезпідставні (зрештою, так воно й було), що я прагну писати передусім історію роду і радий буду, коли він мені розповість усе, що знає з того предмету, але пообіцяти, що знищу незавершену працю Петра Михайловича з історії Малоросії, не можу ніяк, бо це було б блюзнірством щодо його пам’яті. Однак можу вчинити інше: нікому про працю й думки, в ній викладені, не оповідатиму, самий скрипт надійно сховаю, і хай про нього судить той із роду нашого в майбутньому часі, кому доля велить його, скрипта отого, віднайти – в такий спосіб я виконаю зобов’язання перед обома своїми старшими братами, отже будуть і вовки ситі, і вівці цілі, принаймні це розумно.
– Маєш мене за вовка? – засміявся брат.
– Ні, - спокійно відказав я. – Просто є така приказка.
Але за вовка брата я вважав. Зараз одяг на себе овечу шкуру, але та до нього напевне не приросте, тобто ця шкура надто тимчасова, щоб могла сховати справжню, натурально на хребті вирослу. А як же з розмислами про лицедія, в якого штучно накладена маска ховає справжнє лице? Очевидно, й тут маємо правду на два боки. Головне зараз не те, подумалося мені. Головне випитати в Івана Михайловича про Андрія Петровича; адже крім нього про дядька не розповість мені, здається, ніхто. І я перевів мову на Андрія Петровича, намагаючись використати момента, коли овеча шкура ще якось тримається на вовчих братових плечах. Відтак почув дивовижну історію, яку і записую тут, дещо домислюючи чи заповнюючи порожні місця грою уяви, від правдешнього образу Андрія Петровича нітрохи не відходячи.
Зазначу при тому, що візія моя про те, як вибирався Андрій Петрович на оглядини, виявилася правдива, я виправив у ній після розповіді Івана Михайловича тільки незначі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.