Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

Він знов і знов стискував її в обіймах, а тоді запитав:

- А ти... коли вперше відчула?

- О, я відчувала це весь час, майже від самого початку!

- А я був сліпий, як кріт! - вигукнув він з жалем у голосі.- Я й не здогадувався, аж поки... аж поки не поцілував тебе.

- Ні, ти не так мене зрозумів.- Вона трохи відсунулась і глянула на нього.- Я майже від самого початку відчула, що ти мене любиш.

- А ти сама? - спитав він.

- У мене це вийшло якось несподівано.- Вона говорила дуже повільно, погляд її був теплий і схвильований, а з лиця не сходив ніжний рум’янець.- Я не розуміла цього, аж поки ти не обняв мене. І я ніколи не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?

- Не знаю,- усміхнувся він.- Хіба тільки своїм коханням, бо я кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не те що серце такої живої жінки, як ти.

- А я зовсім не так уявляла собі кохання,- задумливо промовила вона.

- То як же саме?

- Я не думала, що воно таке.- Вона подивилась на нього, потім опустила очі і докінчила: - Я просто нічого про це не знала.

Мартін ще раз хотів пригорнути її до себе, та тільки зробив ледь помітний порух, боячись бути нав’язливим. Але вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і губи їхні знову злилися в довгому поцілунку.

- Але що скажуть мої батьки? - мовила вона, раптом знепокоївшись.

- Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатися.

- Що, як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй про це.

- То, може, я сам скажу,- сміливо зголосився він.- Я знаю, що твоя мати не дуже мене любить, але якось здобуду її прихильність. Той, кому пощастило здобути твою любов, усе здобуде. А коли ні...

- То що?

- Ми однаково не розлучимося. Тільки не може бути, щоб твоя мати не згодилась. Занадто вже сильно вона тебе любить.

- Я боюся розбити їй серце,- сумно сказала Рут.

Він хотів її запевнити, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, але натомість сказав:

- Вище за кохання нема нічого в світі!

- Знаєш, Мартіне, я часом тебе боюся. Навіть зараз мені стало страшно, коли я подумала, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Адже ж я мов дитина. Я ще ніколи не кохала!

- Я теж. Ми обоє діти. І нам випало велике щастя віддати одне одному своє перше кохання.

- Це не може бути! - вигукнула вона й швидким пристрасним рухом вирвалася з його обіймів.- Не може бути, щоб ти... Ти ж був матросом, а матроси, я знаю...

Вона затнулась і змовкла.

- Звикли мати жінку в кожному порту,- підказав він.- Ти це хотіла сказати?

- Так,- тихо відповіла вона.

- Але це ж не кохання,- промовив він переконуюче.- Я бував у багатьох портах, але, поки не зустрівся з тобою, і не уявляв, що таке кохання. Ти знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не забрали.

- Як забрали?

- Дуже просто. Полісмен подумав, що я п’яний. Я й справді був п’яний... з кохання до тебе!

- Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я сказала, що про тебе цього не можна сказати.

- Але ж я відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.

- А однак, ти ж був матросом,- знов заперечила вона.

- І все-таки покохав тебе першу.

- Але в тебе були жінки... інші жінки... О!

На превеликий подив Мартіна Ідена вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.

Мартінові мимохіть спало на думку Кіплінгове:

«Вельможная леді і Джуді О’Греді - рідні сестри по суті своїй». 24 І це правда, вирішив він, хоч з прочитаних романів воно виглядало інакше. Він думав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближувалися через пестливі дотики, але щоб серед рафінованих представників вищих класів так само було - цього він ніяк не припускав. А тепер він пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, кінець кінцем, однакові, «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам’ятав Герберта Спенсера. Отож коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О’Греді дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. Її розкішне тіло було таке саме, як і в усіх інших, хоч би й у нього. Нічого неможливого не було в їхньому шлюбі. Їх розділяла лише класова приналежність, але ж це перешкода суто зовнішня, її легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її чистоту, непорочність, культуру й духовну красу,- вона була, власне, звичайна жінка, така сама, як Лізі Конолі та всі її сестри. Все, що можливе для них, можливе й для неї. Вона могла любити й ненавидіти, часом теж, певно, впадала в істерику, могла ревнувати, як ревнувала ось тепер, плачучи в його обіймах.

- Та й я ж старша за тебе,- раптом зауважила вона, розплющивши очі, і глянула на нього.- Аж на три роки.

- Заспокойся. Ти ще дитина, а досвідом я старіший за тебе на сорок років! - відказав Мартін.

Насправді вони обоє були діти, закохані діти, і, як ті діти, наївно й невміло висловлювали свої почуття,- попри всю її університетську освіту і вчений ступінь, попри всі його філософські студії і суворий життєвий досвід.

Сяйво