Читати книгу - "Подвиг Вайвасвати, Олександр Павлович Бердник"

Роздуми Маруіри зупинив дивний шелест. Почулися ніби звуки слабкого розряду грозових іскор. Жінка злякано озирнулася. Біля стіни стояв Вайвасвата. Темно-золоте волосся було непокрите, постать облягав простий синій плащ. Він дивився на дружину ніжно й схвильовано. Мовчав.

Вона тихо скрикнула, схопилася за двері. Простягла руку вперед, ніби захищаючись.

— Ти мертвий? Ти прийшов із світу тіней? Чому мовчиш?

Вайвасвата хутко наблизився до неї, поклав долоню на її щоку. Вона здригнулася.

— Не бійся, чайко моя. Чуєш — жива кров струмить в тілі моєму? Не мертвий я. Швета-Двипа врятувала мене…

Вона провела пальцями по його волоссю, по очах, торкнулася високого чола. Затремтіла від гарячої хвилі, що заливала її груди, рвалася риданням з серця. Маруіра палко обняла Вайвасвату, ніби боялася знову втратити його, цілувала щоки, шию, сильні руки.

— Прийшов, — чулися судорожні слова. — Прийшов, мій єдиний… Сонце моє… Життя моє.

Вайвасвата пестив її чорно-сині коси, вдихав ніжний неповторний запах їх, думав про недавнє неймовірне видіння Шукри, коли далекий Брат сказав: розгадка Маруіри — в серці твоєму! Він сказав правду.

Маруіра поглянула на мужа, зорями блищали її заплакані очі. Вона тривожно прошепотіла:

— Як ти пройшов? Велика сторожа. Тебе можуть побачити. Ранатака схопить. Адже ти повернувся без когорти…

— Маруіро. Ніхто не схопить мене. Швета-Двипа дала мені такі сили, які непідвладні Володарю Атлантіса…

— Я збиралася втікати. Ранатака хоче зруйнувати планетний круг…

— Це йому не вдасться. Лише Атлантіс загине. Та ще є короткий час. Треба попередити людей.

— А я, Вайвасвато? Наш син Ані?

— Залишайтеся тут. Скоро я заберу вас. Тільки тихо. Ні слова. Будь готова кожного дня…

— Хочеш побачити сина?

— Покажи, зоре моя. А потім я зникну. Дай мені Всевидюче Око. Буду стежити за тобою. Стане небезпечно — прийду…

Над островами Атлантіса прокотилися урагани. Дрібні острови на півночі потонули в океані, глибокі тріщини розкололи в багатьох місцях Руту й Даітью. Стовпи диму й вогню піднялися над вулканами. На майданах міст, у селищах з’явилися пророки, покриті шкірами мускусних биків. На палицях вони тримали знак Сонця. Підіймаючи ті знаки вгору, пророки казали:

— Чаша злочинства переповнена. Доля Атлантіса завершена. Вийди, народе, з проклятої землі. Хай впаде кара на чорних чаклунів, що зганьбили закон любові й світла. Хто чує — рятуйся!

Лютували воєводи Ранатаки. За наказом Володаря загони озброєних жерців Пір’ястого Змія гасали по шляхах Атлантіса, щоб спіймати бунтарів. Та посланці Сонця зникали так само таємничо, як і з’являлися.

Юрби людей котилися по дорогах, шукаючи рятунку. Багато людей перебиралися через теплі протоки на захід, на великі лісисті землі, не заселені ніким. Вони наспіх будували там селища, вирубуючи віковічні хащі серед буйних рік і широких озер.

Інші валом скочувалися на схід. Лаштували кораблі, човни, виходили в море. Шторми кидали ті благенькі посудинки у вихор стихій, топили в безодні. А нові шукачі щастя все котилися й котилися до берега, благаючи чужинецьких моряків перевезти їх на землю Атласа.

Чаклуни й жерці Пір’ястого Змія в ті дні зібралися в палаці Ранатаки. В глибокому підземеллі вони зустрілися з Чорним Володарем, який розкрив перед ними долю земного круга. Найстаріші таємно готували дивовижні речовини, якими Ранатака хотів викликати руйнівні сили.

Маруіра не виходила ні в сад, ні до Нгали, щоб не викликати підозри. Годувала сина, сповивала його, передавала Оналі. А потім стояла біля вікна, непорушна, як статуя, прислухаючись, придивляючись. Може, прийде… Може, з’явиться, як блискавиця, як промінь світанку…

Одного ранку в кімнату вдерся Ранатака. За ним стояли двоє охоронців у багряних плащах. Маруіра як побачила їх, так і захолола. Вона збагнула, що батько знає про все. Кинулася до дитини, закрила її собою, як пташка, закричала страшно:

— Не дам! Не смій!

Ранатака одірвав її від дитини, відіпхнув Оналі. Грізно заревів:

— Сама себе видаєш! Зрадниця! У тебе був Вайвасвата. Він повернувся зі сходу сам, без когорти. Він завдав удару Атлантісу! Де він — кажи?

— Не знаю! — пересохлими губами прошепотіла Маруіра, зацьковано дивлячись у грізне обличчя Володаря. — Не знаю, не бачила…

— Брехня! Його бачили в багатьох містах Рути й Даїтьї! Він підбурює чернь! Він готує згубу мені. Ось його дяка за мою ласку! Де він?

— Не знаю…

— О підле сім’я! — скрипнув зубами Ранатака. — Ні, не з мого єства ти породжена! Моя негідна жінка прийняла в лоно вороже зерно! Візьміть її! Служницю й малу гієну теж! У Вежу смерті!

— Володарю! — простогнала Маруіра. — Зупинися. Ще є час. Може, остання мить. В тебе є сили… Швета-Двипа зупинить руїну…

— А-а-а! — страшно заревів Володар, обпікаючи поглядом дочку. — Ти віддала серце моїм ворогам! Я відчув це давно! Слуги! Ведіть їх. Одну ніч вони будуть у Вежі смерті. Не скажуть — уранці в жертву! Чуєш? В жертву Пір’ястому Змію!

…Темно на вежі. У вузьке вікно заглядає холодне око місяця. Свище вітер. Повзуть по небу хмарини, ковтають зорі, а вони знову виринають з полону, привітно мерехтять.

Маруіра ходить по кам’яниці, пригортає Ані до грудей. Дитя спить, смішно плямкає губами, щось бурмоче. О невинна душа! Ти не відаєш, яке лихо нависло над тобою! Навіщо вона залишилася в проклятому гнізді? Навіщо послухала мужа? Тепер сюди не проб’ється ніхто, рятунку не ждати.

А втім — чому вона печалиться? Вся земля гине — кохана земля батьків. Вже не зійде над нею сонце, не шелестітимуть віти дерев, не співатимуть птахи на світанку. Не пройдуть буйволи по широких нивах Атлантіса, прокладаючи масну борозну для посіву, не гратимуться діти в піску над морем, не стогнатимуть матері від мук народження, не співатимуть дівчата любовних пісень. В лоно вод, в