Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
біль, але ніколи було про це думати, здавалось навіть, що біль тримав його
при свідомості.
І раптом все стало зрозумілим.
Свирид. Старий Свирид Сокира — ось його поміч, остання і
найсправжніша. Дістатися на гору у клуні було нелегко, але мета була така, що означала зараз єдиний спосіб вижити, і це вирішило все. Звідки взялися
ті сили, гадки не мав Данило, коли згадував усе, що сталося, але дістав
Свиридів згорток, і виламав з допомогою ножів і шаблі дошку в стінці
клуні, і видобувся назовні.
Потім прокрався до стайні і вивів коня, свого улюбленого, найкращого, ним, Данилом, викоханого. Вивів тихесенько, боячись, аби кінь не заіржав
раптом, але, здавалося, той розумів господаря, бо йшов слухняно й тихо.
Кинув останній погляд на садибу пана Голембовського Данило, і не ворухнулося
в ньому нічого зараз, крім гніву, ненависті й образи.
Згадав слова старого Свирида.
Перед тим, як забратися на коня, заліз в клуню і видобув вогонь кресалом
просто на солому, яка вмить зайнялась, ледве Данило встиг відскочити у
пророблений ним отвір в стіні, бігом вже, хоч і хитався, доскочив до коня і вже
мчав верхи дорогою в напрямку лісу, озираючись раз по раз, коли раптом
полум'я звилося вгору над панською клунею і лемент почувся у дворі, але то вже
звіддалік чув Данило, бо ніс його кінь вперед, геть від панів, геть від принижень і
геть від такого високого і такого короткого щастя.
Опришкова зброя була при ньому, опришків заповіт палав зараз перед ним
великими, червоними, як заграва, що лишилась позаду, словами: «За волю, за
справедливість, за рівність!»
Опришковою стала тепер Данилова дорога.
Так і пішов він лісами, внезабарі вже переслідуваний зусібіч, як бунтар і
опришок, палій і конокрад, розбійник і злочинець.
Він мав єдину мету тепер — вибратися з Поділля і Волині чимшвидше, вибратися з польського владування в єдину зараз для нього мрію — на Запорожжя, на низини Дніпра, де, розповідають кобзарі, живуть вільні козаки, що називають
себе запорожцями, де немає панів, де всі. брати й товариші один одному, де воля й
безпека і лише твоя власна сила й мужність — тобі підтримка, і де у боях з
турками й татарами здобувають козаки славу, де на човнах-чайках дістаються
самих турецьких берегів, воюють з басурманами, боронять простий люд України
від нападів кочовиків і турків. Де можна ще жити так, як велить тобі твоє єство, твоя сутність, таким, як ти на цьому світі народився.
Данило вдивлявся зараз у спокійну, гладеньку поверхню степового озера, біля
якого ось тут, поруч, на горі, щойно розігралась одна з найтрагічніших історій
людського буття, які він бачив упродовж років своїх блукань.
І раптом привиділось йому, що сидить він на березі Дніпра, як колись з ватагою
товаришів, яких надбав за час мандрів по Україні, на шляху до омріяного
Запорожжя, з якими палив панські помістя і роздавав селянам забране у багатих і
яких вже разом із ним переслідувало польське військо, відомості про них
передавалися з одного міста у друге, і їх вистежували, шукали, їх, за указом
самого короля Сигізмунда, треба було знищити.
Та ось вже дісталися вони Дніпра, недалеко був Київ, але туди було зась, та й
навіщо, там усе було підпорядковане польській шляхті, треба було добиратися в
низів'я Дніпра. Вже не так багато лишилось того шляху, хоч не так і мало.
Сів Данило над рікою і задивився у її гладінь, у хвилі дніпровські, як і вже бачили
так багато, слухав, що шепоче вода, що додають до
її мови дніпрові береги, що шурхотінням листви доповнює ліс, в якому він з
товаришами зараз розпалив багаття, готуючи якусь страву. Був час затишку і
примарного спокою, дорогу було видно попереду, важку і сувору, але ця
мить, коли він вдивлявся у воду, надовго запам'яталась йому. Бо вода
наводила спокій, додавала певності, бо ось ці хвилі незабаром дійдуть туди, куди прагне віддавна його душа, дістануться запорозьких кошів, і хтось
набере води і варитиме куліш саме із цієї води, що ось нині протікає повз
них. Скільки ще їм добиратись туди?
Дістались опришки Дніпра важко, з боями і перепонами. Поляки гнали і
переслідували розбійників повсюди на їхній дорозі. Кільце переслідувачів
стискалося, і зараз, вздовж Дніпра на південь до Запорожжя ще лишилось
кількасот верст. Далі вже по всьому. Останній табір розкинули вже десь із
сто верст поза Києвом. Хотілося побачити славне місто, але де ж там — хіба
колись!!!
Повечеряли тихо і неквапно, мали лягати спати — але прийшов малий
Раду — вже п'ятнадцятилітній опришок, вусики вид-нілись, і сказав
Данилові — десь біля нас біда!
— Як собі хочеш — я спати не буду! Я піду до коней, все перевірю! Над
нами біда — я чую!
Сто разів за своє життя Данило переймався цими словами, сто разів
згадував, як він тоді скептично поставився до слів малого. І якби не він, в
котрий вже раз —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук», після закриття браузера.