Читати книгу - "Долина Гнівного потоку, Бенно Фелькнер"

“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло столика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Коли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.

— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном зауважив він.

— Ви ж знаєте, чому.

— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Тепер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.

— Ви також гадаєте, що їх треба шукати серед Слейтерових людей? — наче між іншим запитав Гай.

Боєр скривив губи й знизав плечима.

— Без хмари дощу не буває. Але що нам до того? — Він махнув рукою і потяг Гая до дверей. Коли вони опинилися в сінях, де нікого більше не було, він додав: — Зайдімо до моєї кімнати.

Гай Джілберт був стомлений і не мав настрою довго розмовляти. Він неохоче рушив за Боєром. Той поставив скриньку на широку, недавно привезену канапу. На обох вікнах уже висіли фіранки, а в кутку стояла навіть гумова ванна. Коли Гай зачинив за собою двері, Боєр нараз цілком одмінився.

— Чого ви взагалі берете до серця такі речі, Гаю? — сердито запитав він і, засунувши руки в кишені, почав ходити з кутка в куток.

Техасець відчув, як йому засвербіли пучки. Його розлютив Боєрів тон. Він спокійно, спроквола запитав:

— Хіба можна лишатися до такого байдужим?

Боєр був надто заполонений своїми думками, щоб звернути увагу на тон техасця. Він на мить спинився.

— Я вражений вашими словами, Гаю. До всього, що не дає нам зиску, ви маєте бути байдужий, цілком байдужий.

Боєр знову заходив по кімнаті, ще дужче сердячись. Він думав, як утовкмачити цьому довготелесому йолопові те, що той нарешті повинен засвоїти.

А Гай Джілберт дивився на Боєра і теж думав: “Походжає, як півень на смітнику”.

— Я зовсім не знав, що ви такі м’якосерді, Джілберте, — знову почав Боєр. — З вашим братом мені легше порозумітися, а скоро настане час, коли нам трьом треба буде серйозно побалакати про деякі речі. Ви якийсь дивак, Гаю, і ваша дорога повільно віддаляється від нашої… гм, від нашої справи. Не влаштовує мене й те, що ви нині так просто відлучилися на кілька годин. А ще…

Гай раптом став перед Боєром і двома пальцями взяв за вилоги блакитного піджака. Той злякано глянув техасцеві у вічі і відразу збагнув, що припустився хибної тактики.

— Слухайте-но, дженджику, — протягло, однаковим голосом сказав Гай. — Ми останніми роками залагодили разом не одну вигідну справу, і вони були не завжди чистенькі — ні для нас, тобто для мене та мого брата, ні для вас. Але з мене цього торгу досить, зрозуміло? А щоб було ще зрозуміліше, то я скажу вам, що Гай Джілберт ніколи ще не мав шефа і тепер не має. Він приходить і йде собі, коли йому заманеться. Тепер, наприклад, він іде спати. На добраніч… Боєре.

Гай Джілберт відпустив вилоги, обернувся й вийшов. Боєр мовчки стояв, блідий як смерть. Аж коли двері зачинилися, обличчя його почало набирати живої барви. В очах спалахнули іскри гніву. Він підійшов до канапи й сів.

Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини в другому кінці сіней і вже хотів відстебнути ладівницю, але спинився, ступив, прислухаючись, назад у сіни й тихо відчинив сусідні двері. Там мешкав його брат з Кудланем. Кімнатка була порожня. Не чутно було, щоб хто в ній спав, однак Гай засвітив світло й ще раз оглянув її. Ковдри на обох лежанках були зіжмакані, одяг валявся на підвіконні й на підлозі, на столі лежали півхлібини й ніж і стояли дві чашки та кавник. Мостини були всіяні недокурками, а повітря таке важке й застояне, що в кімнатці навіть не пахло свіжим деревом.

Гай Джілберт вернувся до своєї комірчини й сів на ліжко. Він глянув на сідло, що висіло на кілочку, забитому в стіну, на ласо біля нього, на рушницю в кутку та на купку іншого дріб’язку, потрібного в дорозі тому, хто мандрує верхи в цьому краю. Ото все його майно. Правда, є ще трохи грошей.

Він тихо й гірко засміявся. Останнім часом його посідали безглузді думки… еге ж, власне, відтоді, як він побачив сестер Фінні. Він був уже гірший, аніж просто волоцюга, і вони, звичайно, теж про це знали. Та чого йому весь час думати про них?

Гая Джілберта пойняв глибокий сум. Найрадніше він зняв би сідло, зібрав свої манатки й цієї ж таки ночі поїхав би звідси. Та він не міг залишити брата самого, той би зовсім пустився берега, тут усе штовхає на таке. Треба, мабуть, дужче глядіти його. Але із Бертом стало так важко порозумітися.

Коли шериф із Слейтером і техасцем вийшли, Маррі розстелив на підлозі свою постіль. Казанок із золотом він поставив у кутку, а коло нього склав свої вбогі пожитки. Сам він сів на ослінчик, натоптав люльку і хотів закурити, але скоро забув про неї. Він почував себе наче після тяжких тортур, був геть виснажений, але, на диво, йому не хотілося лягти й заснути. Тепер, серед тиші, думки знову завирували в його стомленій голові. Руки йому так тремтіли, що довелося відкласти люльку й сірники. Отже, він був уже мертвий… І якби не нагодився техасець та якби не Док…

Раптом серце Маррі залляла глибока вдячність до Гая Джілберта. А як він повівся з техасцем? Адже то сірома, без займанки, попихач у Боєра. А він життя своє йому завдячує. Ні, так не можна…

Маррі ніколи довго не розмірковував. Він підвівся, підійшов до казанка в кутку, взяв із нього повну золота бляшанку й подався надвір. Ключа він поклав до кишені, світла