Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перед тим, як заїхати в Іванківці, стали. Лягли на траві. Усміхнений Михайло почав кепкувати з товариша — мовляв, зараз побачимо, до якої хати заверне коня — до родини чи до своєї «зозуленьки». Та, побачивши, що мовчазний Яків насупився, припинив кпити…
Михайло був у гарному гуморі, зовсім не відчуваючи своєї родинної драми. Але за кілька хвилин він вже знав — батька немає… Місяць тому як поховали його…
Родина Якова, хоч і була дощенту пограбована, вціліла вся, лише брат Віктор десь воював.
Вранці Чекірда зайшов до Михайла. З порога почув плач матері товариша:
— Ой господаре, мій господаре, на кого ж ти нас покинув?..
— Годі, мамо, що сталося, того сльозами не повернеш.
Михайло сидів за столом засмучений. Побратимові сказав, що поїде назад у полк і проситиме безтермінової відпустки — треба матері допомогти по господарству. Та й до школи хотілося повернутися.
З нього, напевно, був би гарний вчитель…
На Якова в родині теж насіли — батько наполягав, щоб син кинув воювати та йшов учитися…
Родинний тиск виявився сильнішим за ворожий, і за два тижні Яків Чекірда вже навчався в Кам’янець-Подільському університеті.
Та ніяк не міг він звикнути до мирного життя. Слухаючи лекції з філософії, думками залітав туди, де гриміли гармати, тріскотіли кулемети та неслося гучне козацьке «Слава!».
Еміграція
У листопаді 1920 року, коли червоні прорвали фронт і українське військо почало швидко відступати, Яків таки кинув навчання й подався до свого полку. На цей раз воював недовго — вже за місяць сидів він за польськими «дружніми» дротами — аж під колишнім німецьким кордоном, у таборі Олександрові-Куявському.
Умови в таборі були важкими. Приміщення не пристосовані до зими і великої кількості вояків (а їх було близько п’яти тисяч). Особливі труднощі були з постачанням хліба і м’яса. Харчувалися переважно картоплею, морквою та буряками.
Яків із нетерпінням чекав весни, покладаючи на неї великі надії. 5 квітня 1921 року до табору приїхали Головний отаман Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко і військовий міністр Володимир Сальський. Здавалося, що готується нова воєнна кампанія… Та високі чини поїхали назад, а козаки лишилися віч-на-віч зі своєю недолею. Весна 1921 року для інтернованих змін на краще не принесла. Козаки продовжували нудитися. І вмирати від хвороб та недоїдання.
18 вересня 1921 року отець Білон освятив братську могилу і цвинтар вояків 4-ї та 6-ї стрілецьких дивізій. Із фронтального боку могили було вмуровано велику плиту з червоного пісковику, на якій викарбувано:
Хай ворог знає, що козацька сила Ще не вмерла під ярмом тирана, Що кожна степова могила — Це вічна непімщена рана.Від імені полеглих виступив хорунжий Соловчук: «Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов’язок і для її життя загинули… — говорив він. — Не посоромте ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний у неволі, не буде і в могилі спокою…»
Яків думками весь час був в Україні… Він мріяв про продовження боротьби та про нові хрестики на своєму шликові.
Довідавшись, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник збирається на повстання в Україну, Чекірда вжив заходів, щоб і його взяли. Та невідомо з якої причини гаряче бажання продовжити боротьбу не було задоволене.
Врешті табір в Олександрові-Куявському розформували і козаків перевели в інший. Яків пересидів у новому таборі ще одну зиму. На весну 1922 року він збирався втікати в Україну, до свого брата Віктора (отамана Чорного Ворона), який на Поділлі «весь час водив партизанські відділи».
Мріючи про нові хрестики на своєму шликові, Яків все ж подав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах прийняти його студентом. Писав, не дуже вірячи в позитивне рішення. А коли прийшла ствердна відповідь, взяв та й поїхав у Чехословаччину. Вікторові залишив у таборі листа, в якому повідомляв, що їде в Подєбради. Він знав, що брат мусить завітати в табір, адже обіцяв з’явитися і забрати Якова до свого партизанського загону.
Кілька днів блукав Яків Чекірда в Карпатах, доки перейшов чехословацький кордон.
1922 року, вже в Чехословаччині, отримав листа від брата, який приїхав до Польщі на лікування — поранення отримав в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі. Віктор писав, що, незважаючи на поранення, поляки кинули його в табір для інтернованих, також повідомляв, що всіх вояків Армії УНР, які залишилися вдома, розстріляно більшовиками. В тому числі й Михайла.
Коли Михайла разом з іншими (разом 60 чоловік) вели на розстріл, всі вони співали «Ще не вмерла Україна» і «Не пора, не пора москалеві, комуні служить». Михайло загинув зі словами: «Хай живе Самостійна Україна!»
Гірко заплакав Яків…
Тішило лише, що друзі гідно прийняли смерть.
— А хіба зараз я зумів би так гідно вмерти? — запитував він сам себе з докором і відповідав: — Мабуть, що ні.
Де поділась відвага подільського козака? Зостались тільки розхитані війною та нестерпними таборовими умовами нерви й замучена нездійсненими надіями душа. «Що ж може мене розворушить?» — думалось йому.
Справді, як зібрати розвіяні мрії, як воскресити той дух, ту міць, яку відчував він на ланах рідної України, б’ючись із ворогом?!
А довкруги кипіло життя зовсім чужого для нього Заходу, «якому байдуже до тієї крови, що точиться кожну хвилю на Україні, до тої ненажерливої смерти голодної, яка сотнями, тисячами, кожний час, кожну хвилю жре там, на далекій Україні, нещасних братів, сестер, матерів і батьків».
І він взяв до рук ручку, щоб вилити свій біль і мрії про нові хрестики на козацькому шликові.
Було це 26 листопада 1922 року в Подєбрадах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль», після закриття браузера.