Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

— А шо «зараз відбувається»? Шо?! Табун відморожених, зачуханих роботяг, від яких смердить дешевою «Ватрою» й самогонкою, кожного дня, як вівці, стовбичать біля жовто–блакитного прапора… Це, ти хочеш сказати, «зараз відбувається»? Да?

— Не! — кричить Гебельс, — через таких ган–донів, як ви, яким на все насрати, ми й досі живемо в повній жопі! Союз валиться, нам усім треба бути разом! Ти це розумієш?

— Біля прапора? — злостиво посміхаюся, — фуфло це все, повне фуфло.

Він не витримує й ніби у відчаї кричить: до чого тут прапор!? треба хоча б шось робити, а не тинятися по вулицях, бухати й мочити всіляких зашуганих коїмсомольців. Ліпше пиздити комсомольців, аніж стояти з бандерлогами, як повний лох, біля прапора; ти вибачай мені, але я цієї тяги не доганяю, не доганяю, Боря, ти ж бичієш, кожного дня бичієш, це ж смішно, подивися на себе збоку.

Гебельс густо червоніє й опускає голову, озлоблено покусує нижню губу й міцно стискає тремтливі кисті рук, наче вони його зараз не слухаються і він не знає, де їх подіти. Боря, продовжую, ти шо, цього не бачиш? Пауза. Він підводиться, на кілька секунд застигає на місці, наче вагається, що робити далі. Спрямовує на мене чужий, тужливий погляд і каже: мушу йти. Проводжаю його до дверей, він мовчки виходить, і я раптом розумію, що для Гебельса я став випадковою людиною, з якою йому не по дорозі. Стає не по собі. Мене парить мулька, наче з мого боку є провина. У кожного планка падає по–своєму, — знаходжу собі виправдання, — але ж ми не зобов'язані робити те, що нас харить, і спокійно дивитися, як ця лажа підриває дах нашим друзям. Боря, ти вибрав свою дорогу… і прапор тобі в руки.

Третій день нікого не бачу. Коновал зависає на Східному у знайомих, із якими мутить і двігається. Ляня більше не дістає своїми тупими дзвінками, під час яких мовчить і не зізнається, що це вона, а лише сопе, як верблюд, і шмаркає носом. Ха, знаю, що це вона, але не подаю виду, тільки кричу їй «алло!», «алло!», «кого вам треба?» Проте, коли згадую її, в мені наче все здригається. Зранку з Хаапсалу телефонували Риня з Інгрід, голосно й весело гукали у слухавку; мені здалося, шо вони трохи п'яні, мабуть, цілу ніч десь висіли в шумній компанії. Я стояв босим і сонним біля телефону, ліниво бурмотів до них і ніяк не міг в'їхати в їхню естонську радість: от придурки… якого милого, тільки восьма ранку… На кілька секунд навіть уявив їх: Риня в довгих літніх шортах, які він зробив зі своїх старих «левайсів», у білій футболці з чорним трафаретом морди Брюса Лі, на кінчику носа чорні круглі окуляри, Інгрід, мабуть, у світлій сукні, як завжди — без ліфчика; може, годину–дві тому вони ходили босими на березі Балтійського моря, можливо Іван трахав її на безлюдному світанковому пляжі… му–дак, певно і в хуй не дув, що тут, в Україні, в Тернополі, на Бамі, на Київській, у цій квартирі його кращий друган марудиться від нудьги й самотності, от, бляха, життя пішло… навіть нема з ким випити, сходити на озеро, покупатися чи просто поблукати в центрі та гідропарку. Вчора, як повний лох, тинявся по магазинах, навіть в універмаг заходив, пацанам розкажу — не повірять, мене туди хіба мати може затягнути раз на два роки; в «Мелодії» нічьо нового, старе фуфло — «Веселые ребята», тріо Мареничі, Тото Кутуньо. Словом, не літо, а повний аут. Хоча… чого я соплі розпустив? Може, моя біда в тому, що я не маю чим зайнятися?

Пригадую, коли мені було років десять–дванадцять, приблизно о такій порі в Тернополі лив страшний дощ, який тривав понад сорок днів, і я, мої друзі не могли нікуди йти. Я сидів перед вікном і дивився вниз на вулицю, де у глибоченькій калюжі, яка під час злив утворюється на дорозі впродовж тридцяти метрів, вовтузилися незграбні легкові машини. Так приємно за ними спостерігати: за «москвичами», «жигулями», «запорожцями», котрі скупчувалися й не могли дати собі раду, з відчинених дверцят водії висували босі ноги, ступали в дощову холодну воду, йшли одне до одного, радилися, що робити, а цієї миті поруч спокійно проїжджала на високих амортизаторах «нива» чи вантажівка, й водіям, які стояли по коліна у воді, нічого не залишалося, як тужливо дивитися на цей переможний рух могутніх коліс. Від постійної вологості в такі дні знову боліла голова, вона нагадувала розпечений казан, у якому нуртував біль, і мене тягнуло блювати, мати до лоба прикладала великі листки капусти, але це не допомагало, тільки міцні таблетки й сон рятували від цих неприємностей. Ті роки я дуже любив, бо тоді часто вмирали генеральні секретарі, і в країні оголошували жалобу, а нас звільняли від тортур іти до школи, можна було нічого не робити, лише дивитися похорони, балет по телевізору і слухати по радіо класичну музику. Несподівано телефонує вбитий Коновал. Важко його чути. Таке враження, що він не може говорити, лише бубонить у слухавку.

«Чюєш…», — тихо каже Коновал. Пауза. Я терпляче чекаю, але цей мудак, мабуть, втикає і йому все по–барабану.

«Альо! Ти шо, заснув?» — запитую голосно, аби він повернувся до реальності.

«Толя? Ти щось казав?» От вівця тупорила! Піт на яйцях бабуїна! Коновал знову пропадає, у слухавці чути шум, тріскіт, грюкіт, наче падає телефон.

«Алло! — гукаю я. — Алло!» Невдовзі народжується повільне, нетривке сопіння, а за ним голос Коновала.

«Толя…»

«Шо «Толя»?»

«За тиждень поїдеш зі мною?»

«Куди?» — одразу насторожуюся, бо Коновал у мене ніколи нічого не просив. Цей мудак здається знову втикає. «Альо… не втикай» — кажу йому.

«У село, поїдеш? До Сави. Я його за яйця взяв, і він мені плантар покаже», — глухо