Читати книгу - "Ангели помсти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Як вам це?! – Вона повертіла рожевими лайковими рукавичками, що лежали поруч з цукорницею. – Не стійте. Сідайте поруч. Холодно, і ви такий чудний, коли не вдягаєте халата. Холодно, випийте чаю.
Я поправив кашеміровий шарф. За вікнами падав сталевою стіною дощ.
– Як вам Кастанеда?
Очі в неї зараз лукаві, трохи холоднуваті, спокійні, зосереджені.
– Як і всі ми, – я покрутив пальцем біля скроні. – Нічого… Може бути, а може, й ні.
– Він просто шокуючий.
Дитинко, ти, видно, не знаєш, що він помер від раку печінки. Зробив і з’їв всілякої дурі занадто багато або занадто багато знав про рак печінки, швидше, від параної, від смердючого і немитого фантома, вигаданого дона Хуана, який довів його до психозу, а далі – по накатаній. Головне – потрапити в колію, де тобі вчасно вставлять чорти вила в бік.
– Чай? – запитала. – Я пригощаю.
– Ні, я сам пригощаюсь коньяком.
– Не зарано?
– Холодно.
– Ах, так, – пирснула вона зо сміху; я вперше за стільки місяців побачив її справжню усмішку.
– А чи не рано… – І я ткнув зігнутого великого пальця під підборіддя.
– Фу, як вульгарно, – скокетувала вона і залилася радісним сміхом. Так, напевне, дзвонять дзвоники у пеклі, срібні дзвоники, коли його мешканцям сповіщають про настання кінця строку.
Я пив коньяк, гадаючи, що би таке запитати, але це запитання крутилося в голові й не хотіло вилазити наверх. Я пив коньяк, намагаючись не дивитися в очі. Вона, навпаки, сорокою схиляла голову. То заходила зліва, то справа. У неї попелясте волосся, чутливі губи, красиве чоло, майже античне чудове тіло, заморожене в часі для когось ліпшого. Але очі, її очі, так і наривалися на мій погляд.
– Я не люблю… Я не люблю, коли від мене ховають погляд.
– Я дивлюся в очі десяткам клієнтів, а ми зараз не на роботі. І хто вам сказав, що людина має щось приховувати, коли ховає свій погляд. Більшість з них соромиться, просто такі люди багато зазнали в житті, щоб дивитися в очі, і їм просто боязко за співбесідника…
– Справді, – вона відклала книгу.
– Але мій погляд не привід, щоб виперти мене з-за столика.
– Тоді я нічим вам не можу допомогти. Сидіть і щось розповідайте. А вам до лиця такий одяг.
– Я його не підбираю. Виходить само собою.
Офіціантка, обтягнута чорною вузькою спідницею, з великими зубами, але якось доладно вставленими у червоний молюск рота, зі сливовими очима, смачно, як і запах ванілі, що висів у кав’ярні, невідривно спостерігала за нашим столиком, зупиняючись то на моєму обличчі, то на прямій спині моєї співбесідниці. Вона то поверталася до нас потилицею, вузькою і красивою, налитою свіжим соком, то виставляла зад, зігнувши ліве коліно, а праве тримаючи прямо, розмовляла з барменшею. Вона жваво вертіла головою, з рухливими слимаками темних очей чайного кольору.
– А ви змінили колір волосся, – пальцями показую офіціантці підійти. – Вам пасує.
– Ні, це перука, невіглас ви такий, – побовталася у чашці чаю ложечкою. – Ви були одружені?
– Угу. Був. Не лише у вас неприємності.
– Добре, мабуть. А я ні. Добре розлучитися, а потім ходити зі спогадами, – розтлумачила вона останню фразу.
– Десь так, – буркнув я. – Краще, ніж із живими людьми. У всякому разі.
Офіціантка, вихляючи стегнами, обтягнутими чорною спідницею, з грудьми, де червоними вишнями проступали соски під білою майкою, світячи засмаглим животом, з вічком пупа, уквітчаного пірсингом, підійшла до нас. Із цього важко було зробити висновок: чи вона хотіла склеїти дівчину, чи мене.
– А ви… Ви вільні, зараз принаймні, – сказав я, глянувши на офіціантку, яка нагнулася, щоб забрати чашку з холодним чаєм.
– Припиніть, припиніть, будь ласка, – мало не кричала моя пацієнтка. – Вам хочеться чогось іншого, так попросіть. Ми дамо.
– Вибачте, вибачте, – заторохкотіла офіціантка, потягла чашку, і чашка спочатку боком, потім прямо, розбризкуючи квацьками бурштинову рідину, розлетілась осколками по підлозі.
– Вибачте, – заторохкотіла офіціантка.
– Та заткніть же ви її, бо вона ніколи не замовкне. Замовкніть! – гепнула Кастанедою об край столу.
– Я миттю приберу! – не вгавала офіціантка.
– Не треба! Не треба! Усі ви однакові! Аби тільки все зруйнувати!
– Заспокойтеся, це лише чашка, – вбивав я слова у цей незрозумілий конфлікт.
– Я хочу в туалет! Хочу в туалет! – заволала дівчина, наче це якась молодіжна тусня.
– Знаєте, де туалет?
– Знаю, знаю, знаю.
Вона звелася, ляпнула книгою об стіл, підняла. Ще раз ляпнула.
Офіціантка в мокрій майці трусила красивими грудьми, витирала столика.
– Нічого. Нічого страшного, – заспокоїв я її.
– Та. Пусте. Альма завжди така. Ми звикли. Це ще нічого, пане.
– Альма???
– Альма…
Альма повернулася не швидко, хвилин за десять. Ми встигли обмінятися з офіціанткою люб’язностями і номерами мобільників. Альма повернулася в темних окулярах від Valentino. Ще тільки починає, абсолютно не професіоналка. Їй далеко до Діми Кольта. І, напевне, ніколи й нічого подібного не трапиться. Хіба що нудьга зжере її разом з наркотиками, алкоголем чи ще чимось таким, для мене незрозумілим, що становить складову людського щастя, яке лежало собі, пхалося до тебе, але зникло. Пішло.
Так я побачив Альму.
Офіціантка знову стояла до нас спиною, перекидаючи через праве плече свій погляд на наш столик. Зараз я прагнув більше її, аніж красиву і розумну Альму. Обиватель прогриз мене, і в ту діру посипалися дикими бджолами сумніви. Ні, це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангели помсти», після закриття браузера.