Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Тоді лейтенант відштовхнувся палицями і швидко поїхав униз по своїй лижні.

Поки пробиралися знайомим шляхом у чагарнику, Івановський, трохи вже призвичаївшись до своєї невдачі, спробував розібратися в почуттях і вирішити, як бути далі. Зрозуміло, зникнення бази робило непотрібною всю його вилазку, і було кривдно до сліз за марні зусилля. Дуже шкода вбитих, помираючого Хакімова, однак тепер його все більше стало непокоїти питання: як цю невдачу пояснити в штабі? Надто вже запали в пам'ять лейтенантові їхні зовсім не воєнні проводи, сердечна генералова промова на подвір'ї хати з гарними віконницями… «Синки!..» Ось тобі й синки! Нікчемні копуни і роззяви. Поки лаштувалися, поки блукали вночі, поки спали в рові, база безслідно зникла. «Дурне становище, нічого не скажеш», — думав Івановський і весь час морщився, наче від зубного болю. Він уже не ухилявся від колючого гілля чагарника — сунув навпростець, ледве пригинаючись, і думав, що краще б генерал вилаяв його з самого початку та відправив на перевірку в Дольцеве, ніж слухати оту його злощасну розповідь про базу. А вже коли вирішено так, то хай би краще начштабу суворо наказав йому або навіть пригрозив трибуналом на випадок невиконання наказу, ніж отак ось: «Синки, на вас уся надія!» Що йому робити тепер з цією генеральською надією? Куди йому з нею? Ця безрадісна думка непокоїла, тривожила його свідомість, не давала примиритися з невдачею і змушувала на якісь дії. Але що можна зробити Перейти шосе знову виявилося непросто: ще здалеку стало видно суцільний потік військ. Переміщалася, мабуть, якась піхотна частина — колони ворожих солдатів, брички, вози, зрідка верхові; у другому ряді ревли машини й тягачі з гарматами на причепі. Густий цей потік невпинно рухався на схід, до Москви, і в лейтенанта в недоброму передчутті стиснулося серце — знову! Знову, мабуть, наступають, можливо, прорвали фронт. Бідна столиця, як їй вистояти проти такої сили? Та, напевне, знайдеться і в неї сила, принаймні повинна знайтися. Інакше навіщо тоді стільки крові, стільки людей передчасно загиблих за неї, стільки людських страждань і зусиль — адже ж є в цьому сенс. Повинен бути.

От тільки в нього сенсу вийшло дуже мало — хоч за цю ніч вони відмахали шістдесят кілометрів, але база від того не стала ближче, ніж вчора. Може, ще й далі, бо вчора у нього була повноцінна група, невитрачена рішучість, а що лишилося сьогодні? Навіть у нього самого, що не кажи, поменшало сили, а головне — разом із базою зникла колишня ясність мети: він просто не знав тепер, що робити і куди податися.

Але спершу треба дістатися до своїх бійців.

І вони з Пивоваровим, підхопивши в руки лижі, знову спустилися все в той же протитанковий рів. Іти далі до шосе було небезпечно, вони притаїлися за черговим земляним поворотом, зрідка виглядаючи з-за нього на відкрите місце дороги. Часто виглядати не було рації — колона військ тяглася там без кінця і краю, — перейти шосе в такий час нічого було й думати. Отже, треба чекати знову. І лейтенант став покірно марнувати свій час на холоді, в цілковитій бездіяльності, за півкілометра від німців. Тепер, одначе, попереднього нетерпіння вже не було, він ладний був тут сидіти до ночі, все одно вдень не можна нікуди поткнутися. До того ж він ще не вирішив і не знав, куди йти далі — шукати базу чи, може, вернутися до своїх за лінію фронту. З Пивоваровим він майже не розмовляв — балачки перешкоджали б слухати, а слух тепер для них був єдиним засобом безпеки в цьому безкрайньому, заметеному снігом протитанковому рові. Лейтенант час від часу виймав із кишені свій танковий годинник, який тільки й знав, що свідчити, як швидко й невпинно минає час. Надходила холодна зимова ніч. Незважаючи на стужу, дуже хотілося спати. Напевно, тільки зараз Івановський відчув, як стомився за нічний перехід. Велике напруження останніх кількох днів тепер поступово спадало, нерви розслаблювалися, непомітно для себе він навіть заснув, притулившись спиною до морозяного снігового схилу. І раптом прокинувся від тихого голосу Пивоварова:

— … а, товаришу лейтенант! Проходять, здається.

— Що? Проходять Примостившись на схилі, боєць спостерігав за дорогою, голос його прозвучав з надією, і лейтенант так само виліз на схил. Шосе справді звільнялося од військ — останні підводи неквапливо відповзали на схід. Очевидно, поки не пізно, треба бігти до своїх на пагорок.

Вони підхопили лижі й підтюпцем побігли по дну рову, ступаючи в глибокі, ще не заметені снігом свої сліди. Їм знову пощастило, вони саме в ту пору вибралися на утрамбовану безлюдну дорогу і, перебігши її, знову сховалися в рові. Поки бігли, добре угрілися, в лейтенанта змокріла спина, а в Пивоварова знову густо зросилося потом обличчя, по скронях і щоках збігали великі, наче стеаринові краплі. Важко дихаючи, боєць стирав їх рукавом маскхалата, але не відставав, не забарився, і лейтенант, мабуть, уперше відчув товариську прихильність до нього. Слабосилий, цей боєць старався як тільки міг, і було б несправедливо не визнати цього.

На пагорку за першим поворотом рову Івановський притишив ходу і кілька разів з полегшенням видихнув гарячою парою. Здається, перейшли знову. Відкілясь іздалеку долинуло гурчання дизелів, та це лейтенанта не лякало. Його думки вже бігли наперед, туди, де їх чекали бійці, і першою тривогою Івановського було: як там Хакімов? Звичайно, нерозумно було б сподіватися, що той опритомніє і підведеться на ноги, та все ж… А що, як він помер? Чомусь подумалося про це без ляку, навіть без жалю, скоріше навпаки — з надією. Як би все було простіше, коли б цей Хакімов помер, як би він допоміг групі. Але це, звичайно, не залежало від його волі та їхньої потреби.