Читати книгу - "Ваше ім'я, майоре?"

Було то по обіді другого дня. Альфред Майвальд, одержавши у Отто Міллера належні консультації й настанови, з’явився до приймальні директора заводу. Ішов упевнено — мав же листа з авторитетної установи. А коли переступив поріг, почав сумніватися. Хтозна, як поставляться тут до протекції Кауфмана? Завод військовий. Чи не почнуть, бува, перевіряти: звідки він і хто?

Майвальд піймав себе па тому, що піддається якомусь страху, тривозі й намагається опанувати себе. «Е, чорт візьми, або пан, або пропав!» — сказав сам собі й рішуче підійшов до секретарки, показав їй листа, адресованого особисто Вальтеру Зоннеману.

Дівчина, запросивши офіцера сісти, пішла з тим листом до директора.

За дві—три хвилини відчинилися двері кабінету, й секретарка сказала майорові, що він може зайти.

Майвальд неквапливо пішов по килимовій доріжці. Побачивши майора-інваліда, що спирався на палицю, господар кабінету, такий же лисий, як і Кауфман, років шістдесяти, підвівся й вийшов з-за столу, подав гостеві руку.

— Прошу, сідайте, майоре, — показав на крісло, а сам повернувся на своє місце й, розкривши пачку товстих сигар, привітно сказав:

— Будь ласка, майоре, пригощайтеся.

— Дякую, — вклонився Майвальд і, взявши сигару, з цікавістю став її розглядати. — На фронті таких не доводилося бачити.

Господар кабінету кивнув:

— Фронт великий, на всіх не настачиш, — і, чиркнувши запальничкою, підніс гостеві вогню й сам припалив.

Тримаючи в руках листа, якого приніс Майвальд, директор заводу спитав:

— Коли ж ви, майоре, бачилися з герр Кауфманом?

— Вчора пополудні. Пан Кауфман просив кланятися вам. Я радий виконати його доручення.

— Дякую, — по широкому обличчю Зоннемана пробігла ледь помітна посмішка. — Ми давні друзі. О, Віллі Кауфман — зразковий наці. Та всі ми тоді були зразковими, — багатозначно похитав головою.

Якийсь час Зоннеман мовчав, уважно дивився на гостя.

Майор відчув на собі пильний погляд директора й не міг зрозуміти, що то значить.

— То яку ж, герр майоре, ви хотіли мати роботу на нашому заводі? Може, маєте якусь цивільну професію? — запитав директор, уважно дивлячись на вчорашнього воїна.

Майвальд глибоко затягся запашним димом сигари й сказав, як говорив в арбайтсамті:

— Маю, звичайно. Я — вчитель німецької мови. В університеті наполегливо студіював слов’янські мови, зокрема російську. Коли готувалися до походу на схід, вивчав і українську. Та сьогодні найкращою мовою є зброя. Кожен патріот воліє бути на фронті, де вирішується доля вітчизни. А я, на жаль, уже відвоювався, — взявся рукою за коліно лівої ноги. — Та ваш завод, пане директоре, теж є фронтом. Без танків…

— Так, так, — схвально підтримав Зоннеман, — ваша думка, думка офіцера, дуже правильна. Без танків армія вермахту не могла б і кордону радянського перейти. Танки — вирішальна зброя!

— То я й хотів би кувати цю зброю. Можу замінити того, хто піде на фронт, у кого ще цілі руки й ноги. Два — три тижні побуду учнем біля якогось майстра — токаря чи слюсаря, підучуся трохи, а там діло покаже.

— Хо-хо, — засміявся директор, зворушений такою патріотичною заявою. — Напевне, поклали не одного ворога, а тут в учні проситесь. Для чого зайва скромність? Ви, офіцер, добре знаєте ціну нашої зброї. От я й призначу вас на нову посаду інспектора. Досі такої посади не було. Віднині буде. Цехи заповнені тисячами робітників зі сходу — росіянами, українцями, поляками та іншими слов’янами. Це — робоча сила. Ледача й ворожа, нею треба керувати, примусити працювати на війну. А оскільки ви славіст, знаєте їхні мови, то вам і карти в руки.

Майвальд покрутив головою. Але не встиг висловити думки, — директор не терпів заперечень, волів, щоб слухали тільки йога й тому здивувався:

— Що? Не подобається моя пропозиція? Ні, ні, даремно сперечаєтеся, герр майоре. Покладіться на мене, я краще знаю, що саме вам підходить, я подбаю, щоб було добре.

Вальтер Зоннеман підняв руку і подивився на золотого годинника:

— Пробачте, майоре, не маю й хвилини на дальшу розмову. Чекають представники з генштабу. Розумієте? Потрібні танки, — багатозначно й не без гордості сказав директор, виходячи з-за столу. Потім відкрив сейф — величезний, як шафа, коричневого кольору, — взяв там якийсь бланк, ніби анкету, й подав Майвальду: — Заповніть оце, майоре, — формальність потрібна для порядку, і віддасте секретарці. А завтра приходьте о десятій. Я буду вільний, про все домовимось…

Питань в анкеті багато. Майвальд розумів, що цікавиться ними, звичайно, не директор, а гестапо, і відповісти на них треба безпомилково. Тому краще зробити це вдома, не поспішаючи, ще й ще перегорнути сторінки пам’яті про шляхи-дороги справжнього Майвальда, який не раз розповідав йому про себе за чаркою. Головне, що він пам’ятає і містечко Майнц в Баварії, де Майвальд вчителював, і військові частини, у яких той служив. Остання, звідки поїхав у відпустку, комендатура Приморська. Десь у районі Вінниці потрапив у катастрофу, звідти в госпіталь. Усе це відповідає дійсності, нехай перевіряють.

Будинок заводської контори з усіх боків оточений густою зеленню дерев. Приземкуваті заводські корпуси, що глибоко вросли в землю, також ховалися в зелені тополь та кленів, а між рядами численних цехів тягнулася алея багатолітніх лип та акацій: Здалеку це виглядало як суцільний сад. Але з того «саду» доносився безугавний заводський гамір: гудіння верстатів, удари автоматичних молотів, гудки паровозів, що, мов чорні жуки, снували по заводських комунікаціях.

Майор прийшов до контори хвилин на двадцять раніше призначеного часу, сів на лавочці в затінку дерев, чекав появи директора.

Кузня зброї. Він уже знав, що з головного конвейєра сходять броньовані «тигри», їх випробовують на заводському полігоні й одразу відправляють на