Читати книгу - "Апгрейд для Всесвіту"

— Он ти яка єхидна… Усе пан та повелитель… Ти ж знаєш! Все, що мені потрібно, це любов, — ледь чутно сказав Немир. — Не дивися на мене… ти все знаєш… думки мої дурні знаєш…

— Хай діється воля достойного! — викликнула золота рибка Інь.

Синь у її моторошних очах. Яскрава, сліпуча блакить.

Спочатку вони цілувалася боязко, як діти, немов молилися.

Потім обіймалися палко і тісно, по-зміїному переплітаючись, — вони стали підлітками.

А потім упав на них древній, від створення світу, вогненний дощ; і були вони — Адам і Єва, і грішне Дерево шуміло над Едемом.

Одного раз вона вимовила те, що він од початку боявся почути:

— Я хочу ще одного тебе. Я хочу малюка! А ти?

Жінка, яку він любив, виросла на його очах. Ледве чи й рік минув.

Чи виріс він у її очах? Немир ніколи не зазирав туди, у чорні чорториї. Там, у бездонних колодязях, кружляють дві риби-істини, шипасті й страшненькі.

— Хотів би… Не дражни мене, Утішнице. Ти все сама розумієш.

— Ти нещасливий, Власнику?

— Чому? У нас є все. Всього два таємні бажання посмів я висловити. Цього досить. Тепер у мене є майже все, чого варто бажати. Будинок, друзі, кохана. Ми, лісовики, живемо в дружбі, і ми вміємо любити. Дружба наша — робота і застілля, то й що з того? Все ж міцна: не буває міцнішої! Любов наша — це є не тільки світлі почуття, правда? От тільки діточок від неї не дочекаєшся…

— Ми спробуємо. Комусь треба зважитися на це.

— Не можна. Прогніваємо богів лісових. Нам заборонено бути людьми.

— Хіба? Ми, може, й не люди, але ми — живі! Не просто відображення на воді — втілення! Ми вчимося життя. Нам треба йти своєю дорогою, щоб не повторювати їхніх помилок. Ми мусимо спробувати!

— Знаєш, я постійно згадую ті дні, коли можна було зайти до лісу просто так, гуляючи… заходив, малину жер… як вони могли? Я не про себе, ними убитого, — я про все це… Уяви собі, Рибко: спалити цілий світ, знищити його мешканців, щоби у теплі й при світлі по хатах своїх сидіти! Щоб на екрани дивитися, вдумувати у те, як хтось когось мочить… чи продукувати яке-небудь енергоємне паскудство…

— Люди злі, Немире. Хіба добре бути злим? Хіба обов’язково треба бути людиною?

— Так я й не кажу, що це аж так добре. Просто… я був народжений… Ти не зрозумієш, Рибко. Мені — обов’язково…

— Ти ж сам усе собі довів! Будуть діти, й ми нічим більше не поступимося людям. Навпаки: вони поступляться нам дорогою. Ми живемо в чудесному, тягнемося до зір. До майбутнього.

— Як мені думати про майбутнє? Глянь на мене! По-справжньому глянь, поглядом чари відведи. Бачиш? Мрець, якому не дали вмерти. Ходячий радіоактивний труп… Тільки одне бажання залишилося в мене: останнє і основне.

— Побережи його!

— Навіщо? Нічого іншого мені не треба… що з тобою, Утішнице? Рибки не плачуть, забула? Подумай от про що: адже по той бік немає нікого, хто зрозумів би тебе. Нікому згадати лісових мешканців, нікому полюбити їх. Між нами перешкода. Я хочу зламати її. Я повернуся людиною, Рибко моя! Тільки не дай мені пропасти…

От моє бажання: я знову стану живим! Містечко коло заповідника зустріне мене. Я розповім їм про те, як живуть у лісі. Вони зрозуміють…

Нічого не відповіла Інь. Подивилася на нього — і червоним пунктиром вогню замерехтіли нелюдські очі.

Стволи автоматів. Гуркіт черг. Тінь смерті. Жах.

Немир хапає руками колючий дріт, роздираючи долоні, все ще чогось сподіваючись. Оточення нещадне. Спецназ упритул розстрілює лісову живність.

Там лісовики, там мутанти. Бий нечисть, поки годен! Без сумніву бий, без попередження!

«Я спробував», — шепоче, сповзаючи по колючому дроті, людина, яка повернулася з Лісу.

Живим стати — не вдалося. Даремно він поліз грудьми на загородження.

Умираючи, Немир зрозумів: треба терпіти. Терпіння і труд — от і все, чого треба лісу.

… Він струсив зі себе дрімоту. Сильними гребками подолав смугу рожевої, ледь солонуватої води. Вийшов на берег. У литку вмить уп’явся величезний, на півпальця, лютий-прелютий вампір.

— Навіть понад рікою забуття турбують нас укуси комарині! — сказав мрець. — Нехай п’ють, якщо їм треба… потерплю… А тим, що нас за огорожею очікують, — ні хріна! З калюж нап’ються. Вони якраз і є мертвяки! До дідька мертвяків!

Він піднімався до лісу. Тут його дім. Гарне місце для дому вибрав Ян. Молодець хлопчисько. Хоче й сестричку свою привести. А що? Вибудуємо готель — призначимо її хазяйкою…

Сяйливий туман уставав за його спиною.

Апгрейд для Всесвіту

До далекого саду

Відвойований дім

Француз і Дао

Нехай собі гримить

Казка про мертвяка і рибку