Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

Але все ж таки я думаю! Я думаю над взаєминами людей. От всі ми: я, Максим, Іржик, хлопці, полковник Швецов, Валерій Сахненко, всі ми такі різні, але ми не можемо бути одні без одних, і ми щось собою становимо тільки тоді, коли ми разом. Що ж це, ми — мініатюрна копія людства?

Колись Наташа Ростова у «Війні і мирі» сказала, що коли б хороші люди так могли між собою зійтися і змовитись на добро, як це вміють робити погані люди, змовляючись на зло, на погане щось, то яким би чудовим став світ. Я, як завжди, цитую по пам'яті і, як завжди, неточно, бо знову і знову підводить мене моя пам'ять, але головна суть та, що я кажу. І можна вважати, що всі ми змовились на добро. Але ми ніколи не зможемо бути однаковими, ніколи у всьому не будемо згодні одні з одними до кінця, бо це, мабуть, неможливо. Та чи й так це потрібно?

І ще я думаю, що сталося з Максимом? Чому він став таким різким, нетерпимим не тільки з нами, але й з Іржиком?

— Якось я всіх їх запитав, чому Кирила Куличенка звати Кирилом, а не якимось іншим іменем? Адже ім'я Кирило серед хлопців нашого віку зустрічається не так вже й часто. І всі відповіли, ніхто й бровою не повів, що: «Кирило тому Кирило, що дід його Кирилом звався, мовляв, Кирило названий так на честь діда, який загинув на фронті».

І тоді, це ще влітку в Теренках було, коли всі вони приїхали до нас в село на практику, я запитав їх всіх по черзі, хто що знає про свого діда?

— Для чого це тобі? — здивувався Вадик Іванов. — Для чого діди тобі потрібні, що в них цікавого, в дідах? Ну, мій дід, наприклад, був робітником, як і мій батько, як і я буду, і коли мої діти народяться і підростуть, я добре знаю, що вони підуть на завод.

— Значить, династія?

— Ну, тепер це так називається…

— А що ти знаєш про свого діда?

Вадик витріщив на мене очі, потім нетерпляче пересмикнув одним плечем, а тоді вже знизав обома:

— Про свого діда я мало що знаю. Бо й пам'ятаю його мало. Він помер, коли я був зовсім малим. Хвороба якась серцева у нього була, от і помер. На фронті він не воював, коли завод евакуювався, він разом із заводом виїхав і там, на Уралі, до самого кінця війни точив стакани снарядні. Знаєш, що таке «стакани»?

— Ну, гільзи?

— От-от. Ото і все, що я знаю про свого діда.

— І в батька ти про нього ніколи не розпитував?

— Ні.

— Невже тобі нецікаво? Адже ж ти збираєшся робити те, що робив твій дід…

— У мого діда орден навіть був, — пригадав раптом Вадик, — і кілька медалей.

— От бачиш, орден був і медалі були, хоч і не воював. А думав ти, що ордени та медалі так собі, ні з того ні з сього, не даються?

— Та вже ж…

— А ким був батько твого діда, прадід твій? Вадик зареготав:

— Ти б мене ще розпитав, ким був дід мого діда!

— А тим часом це не так вже важко розвідати ніж тобі здається з першого разу. Твій батько, мабуть, щось знає про свого діда — батька твого діда, отже, твого прадіда?

— Мабуть, знає…

— Ну от. А твої діти могли б знати вже про своїх прапрадідів з боку матері…

Підійшов Кирило Куличенко і втрутився в розмову:

— Генеалогічне древо вирощуєте? Ну, ну, вирощуйте, вирощуйте.

Вадик назвав себе «збирачем», «колекціонером» дідів і, втративши до мене всякий інтерес, пішов, бо його Олег Борщов покликав у футбола грати. А Кирило Куличенко мене цілком серйозно запитав:

— Василю, а ти не боїшся, що при твоїх розкопках знайдеться щось не дуже цікаве і приємне?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, раптом виявиться, що якийсь з твоїх прапра-а раптом виявиться «не нашою людиною»? Лихварем якимсь чи корчмарем раптом виявиться? Як, приємно буде?

— А-а, он ти про що! Ні, я цього не боюся. До речі, я свій рід до прапрадіда простежив з обох боків і нічого поганого не знайшов. А коли б знайшов, то що? Значить, доброго в роду кожного з нас більше виявилось, що ми ось такі, а не гірші. Мене тут зовсім інше цікавить. Не генеалогічне дерево, як ти зволив висловитись, а те… Як би це тобі пояснити? Ну, людина не повинна безслідно зникати з лиця землі, щось після неї повинно залишатися…

— Так залишається ж, залишається! Посаджені дерева, збудовані греблі, навіть, коли хочеш, той черепок, що його знайшли археологи, теж після когось залишився. Навіть не після одного, а після кількох: хтось колись робив глиняну миску, хтось з неї їв, хтось взяв та й розбив, до того ж, може, навіть на чиїйсь голові.

І ми ще тоді чимало говорили, і Кирило все звів на жарт, казав, що не можна ж до кожного ґудзика чіпляти ярличок з відповідними координатами, але ж коли вдуматись, то й ґудзика цього теж хтось робив і заслужив своє право на незабутність і вдячність нащадків. Мовляв, хочеш не хочеш, а комусь випаде стати забутим.

А вже пізніше, коли малий Льончик, баби Макарихи онук, знайшов оту вищерблену картушку від компаса з ініціалами полковника Швецова, і після того, як я поїхав у місто і показав її