Читати книгу - "Завдання Героїв"

Раптово вона нахилилася і притиснула свої вуста до його вуст. Вони були м’якіше, ніж він міг собі уявити. Вперше у своєму житті, Тор відчув себе по-справжньому живим.

Він заплющив очі як і Гвендолін; вони не ворушилися. Тор хотів, щоб час застиг.

Нарешті, Гвен повільно відсторонилася. Вона все ще посміхалася, відкриваючи очі. Гвен продовжувала лежати зверху на Торі.

Вони лежали довго, дивлячись один одному в очі.

“Звідки ти взявся?” – запитала вона тихо. Посмішка не сходила з її вуст.

Тор посміхнувся у відповідь. Він не знав, що відповісти.

“Я всього лише звичайний хлопець”, – сказав він.

Вона похитала головою і посміхнулася.

“Ні, не звичайний. Я це відчуваю. Підозрюю, що ти зовсім не такий вже й простий”.

Вона нахилилася і знову поцілувала його – цього разу її губи затрималися на його губах надовго. Він простягнув руку і пробігся по її пасмам, а вона – по його. Його думки були хаотичні.

Він уже задавався питанням, як це скінчиться. Чи могли вони бути разом, всупереч всім тим силам між ними? Чи можливо їм стати справжньою парою?

Тор сподівався – більше всього на світі – що у них все вийде. Він хотів бути з Гвен зараз навіть більше, ніж у Легіоні.

Тор перебирав всі ці думки в голові. Аж раптом у траві почувся шелест, і вони обидва, здригнувшись, обернулись. Крон стрибав у траві всього в декількох футах від них. І знову почувся шурхіт. Крон пискнув, потім загарчав, після чого пролунало шипіння. І, нарешті, він затих.

Гвен скотилась з Тора, вони обидва підвелися і озирнулися. Тор підскочив на ноги, щоб захистити Гвендолін, розмірковуючи, що б це могло бути. Він нікого не бачив. Але хтось, або щось, мало бути там, за кілька футів від них, у високій траві.

Перед ними з’явився Крон – у нього в пащі, в маленьких, гострих як бритва зубах бовталася величезна біла змія, що ледве рухалась. Вона досягала десяти футів в довжину, її біла шкіра блищала, вона була завтовшки з велику гілку дерева.

За мить Тор зрозумів, що сталося: Крон врятував їх від нападу цієї смертельно небезпечної рептилії. Його серце сповнилося подяки до дитинча леопарда.

Гвен важко дихала.

“Біла гадюка”, – промовила вона. – “Найнебезпечніша рептилія у всьому королівстві”.

Тор з жахом дивився на змію.

“Я думав, цієї змії не існує. Я вважав, що це всього лише легенда”.

“Вона дуже рідкісна”, – відповіла Гвен. – “Я бачила її тільки один раз у своєму житті. У день, коли був убитий мій дід. Це знак”.

Вона обернулася і подивилася на Тора.

“Це означає, що прийде смерть. Смерть когось дуже близького”.

Тор відчув, як по його спині пробіг холодок. Раптом, по галявині пробіг холодний вітерець, і Тор зрозумів, з абсолютною впевненістю, що Гвен була права.

Гвендолін йшла одна по замку, піднімаючись по гвинтових сходах, що вели нагору. Її думки були зайняті Тором. Їх прогулянкою, поцілунком, а потім і змією.

Її роздирали суперечливі почуття. З одного боку, вона була щаслива провести час з ним; з іншого боку, вона була нажахана тією гадюкою, передвісницю смерті. Але Гвен не знала, чию смерть вона передвіщала, і не могла позбутися думки про це. Вона боялася, що хтось з її родини може померти. Чи міг це бути один з її братів? Годфрі? Кендрик? Чи її мати? Або – вона здригнулася, допустивши думку – її батько?

Поява цієї змії затьмарила їхній радісний день – і коли настрій був зіпсований, вони вже не змогли це виправити. Вони повернулися у двір, розлучившись прямо перед виходом з лісу, щоб залишитися непоміченими. Останнє, чого Гвен хотілося б, так це щоб її мати упіймала їх разом. Але Гвен не відмовиться від Тора так легко. Вона знайде спосіб боротьби зі своєю матір’ю. Їй потрібен час, щоб розробити стратегію.

Розставання з Тором заподіяло їй біль. Гвен стало погано, коли вона згадала про це. Вона мала намір запитати його, чи зустрінеться він з нею знову, чи були у нього плани на наступний день. Але вона була мов в тумані. Гвендолін розгубилась від зустрічі зі змією і просто забула про це. Тепер Гвен хвилювалася, що він міг сприйняти це за її байдужість по відношенню до нього.

Як тільки вона з’явилася в Королівському Дворі, слуги батька викликали її. Серце її шалено калатало, поки вона піднімалася сходами. Гвен задавалася питанням, чому батько бажає бачити її. Невже їх з Тором помітили? Адже іншої причини для такої термінової зустрічі з батьком не було. Невже він теж збирається заборонити їй бачитися з Тором? Гвен ледве могла уявити, що він так вчинить. Він завжди був на її стороні.

Нарешті, захекавшись, Гвен піднялася нагору. Вона поспішила пройти по коридору, повз слуг, які встали по стійці струнко при її появі і відкрили двері в покої її батька. Двоє інших слуг, які перебували всередині, нахилилися, коли вона увійшла.

“Залиште нас”, – велів їм Король.

Вони вклонилися і поспішили вийти з кімнати, з гуркотом зачинивши за собою двері.

Батько встав з-за столу з широкою посмішкою на обличчі і попрямував до неї через великі покої. Вона відчувала себе невимушено, як завжди, коли бачила його. Їй стало легше при вигляді його спокійного обличчя.

“Моя Гвендолін”, – сказав він.

Він простягнув руки і обійняв доньку. Вона обійняла його у відповідь, після чого Король підвів її до крісел, які стояли у кутку поруч з каміном. Кілька великих собак, вовкодавів, більшість з яких вона знала ще з дитинства, відійшли в сторону, коли вони підійшли до вогню. Двоє з них пішли за нею і поклали голови їй на коліна. Гвен була рада опинитися біля каміна – стало незвично холодно як для літньої днини.

Її батько нахилився до вогню, дивлячись як грають вогники.

“Ти знаєш, чому я покликав тебе?” – запитав він.

Вона дивилась на його обличчя, але була не впевнена.

“Ні, Батьку”.

Він здивовано подивився на неї.

“Наша розмова на днях. З твоїми братами. Про царювання. Саме це я і хотів обговорити з тобою”.

Гвен видихнула з полегшенням. Батько не збирався говорити з нею про Тора. Він хоче поговорити про політику. Про дурну політику, яка хвилювала її найменше. Вона зітхнула.

“Схоже, тобі полегшало”, – зауважив він. – “А про що ти думала я хотів з тобою поговорити?”

Її батько був надто проникливим – він завжди таким був. Король був одним з тих небагатьох, який міг читати її, як відкриту книгу. Поруч з ним їй потрібно було бути обережніше.

“Нічого, Батьку”, – швидко відповіла вона.

Король знову посміхнувся.

“Отже, скажи мені. Що ти думаєш про мій вибір?” – поцікавився він.

“Про вибір?” – перепитала Гвен.

“Про мого спадкоємця! Для королівства!”

“Ви маєте на увазі мене?” – запитала вона.

“Кого ж іще?” – розсміявся батько.

Гвендолін почервоніла.

“Батьку, щонайменше, я була здивована. Я не первісток. Крім того, я жінка. Я нічого не тямлю в політиці. Ні політика, ні правління королівством мене не хвилюють. У мене немає політичних амбіцій. Я не знаю, чому ваш вибір пав на мене”.

“Саме з цих причин”, – відповів Король. Обличчя його стало серйозним. – “Тому що ти не прагнеш трону. Ти не бажаєш правити і нічого не знаєш про політику”.

Він зробив глибокий вдих.

“Але ти знаєш людську природу. Ти дуже прониклива. Ти успадкувала це від мене. У тебе винахідливість твоєї матері, але моє вміння ладнати з людьми. Ти вмієш оцінювати їх; ти бачиш їх наскрізь. Саме це й потрібно правителю – знати людську природу. Більшого тобі й