Читати книгу - "Вільняк"

— І що ж ви знайшли? — спитав заінтригований Ксант.

— Домівку, Ксанте, — відповів Щип, розпливаючись в усмішці. — Домівку.

— Де?

— Паничу Ксанте, невже так важко здогадатися? — Веретенник аж затремтів — з утіхи від хлопцевого спантеличення. — Я так усе пам’ятаю, ніби воно діялося вчора. Із темних лісових нетрищ ми вийшли на місцину, кращої за яку ніхто з нас зроду не бачив. Неозорі галявини, порослі травою, квітами та плодоносними кущами, виходили на озеро з кришталевою водою. Крім нього, там було ще два озера, вони тяглися ланцюжком. Посередині одного з них виднів невеличкий острівець, увесь порослий сон-деревами в сяйних блакитнявих ореолах. Ліворуч над лісом здіймався високий стрімчак, весь обсіяний печерами і схожий на якусь чудернацьку будівлю з плавкими обрисами. Праворуч, на березі озера, — залізнодеревні насадження з дебелими деревами, такими високими, аж здавалося, вони сягають неба — ясного, блакитного, глибокого. Світило сонце. Співало птаство, і небавом до їхнього щебету долучився веселий сміх та співи дітвори. Стрибаючи по траві, малеча щодуху помчала до водяного плеса.

Коли я обернувся до Маріс, своєї господині, то по самих її очах зрозумів, що наша довга подорож скінчилася. Ми досягли мети.

Ксантові аж дух зайняло.

— То були Вільні галявини, правда? — вигукнув хлопець. — Ви знайшли Вільні галявини!

— Саме їх, — ствердив Щип. — Першої ночі на Вільних галявинах ми отаборилися просто неба. Нас не тривожили ніякі звірі, не лякали ніякі зайди. Нас немовби огорнуло незриме укривало і захищало від знегод.

— Назавтра вранці ми взялися оглядати нову місцину. Вона була сливень пустельна. Тільки й мешканців, що ельфи-дубовики на острові з сон-деревами, та колонія веретенників, що мешкали в підземних печерах під Залізнодеревними галявами.

— Веретенників! — вигукнув Ксант і хихотнув.

— На наше несказанне щастя, — притакнув Щип. — Я вмовив їх, аби вони прихистили нас, і ми жили вкупі з ними, аж поки почали з’являтися перші будівлі, яким судилося покласти початок Новому Нижньому місту. — Веретенник витримав паузу. — Отак усе починалося, Ксанте. З таких простих, вельми скромних починань…

Ксант відчув, як йому знов до горлянки підступає тугий клубок.

— Невдовзі до нас почали приставати інші переселенці, тож число мешканців зростало. Хоч би хто прибував на Вільні галявини, він дуже скоро оббувався там і чув себе, як удома. Живолупи та лісові тролі селилися на півдні, а нетряки, шалено раді з того, що врешті-решт можна десь осісти, займали східні печери. Навіть гобліни, одвічні блукачі, і ті замешкали тут, тож у короткім часі все східне узбережжя озер укрилося осадами…

— А Маріс? — поцікавився Ксант. — А що сталося з нею?

Веретенник схилив голову набік.

— Ах, Маріс, — промовив Щип — і всміхнувся. — Вона стала хрещеною матір’ю Вільних галявин і, гадаю, коли на її очах молодь підростала, вибивалася в люди, заводилася своїми родинами, до неї повернувся спокій, утрачений багато років тому. А за кілька років уже на Божій дорозі вона була така щаслива, неначе повернулися давні часи. Щоправда, сина свого вона більше так і не побачила…

— Отже, Вільні галявини звільнили її від тягаря провини, — задумливо протяг Ксант, звертаючись не так до старого веретенника, як до себе самого. Його затуманений погляд спинився на недопитій шклянці з уже прочахлим чаєм, що стояла перед ним. — Маріс віднайшла свій супокій, — стиха проказав хлопець.

— Багато хто завдячує Вільним галявинам своє зцілення, — зауважив Щип. — Ті, хто заплутався, ті, кому не дає спокою жаске минуле, — для всіх заблуканих галявини можуть стати святинею, місцем другого народження. — Він помовчав. — Так, і перший крок до цього — стати віч-на-віч із гризотою, а не тікати від неї…

Ксант здригнувся.

— То що, виходить, я чинив саме так? — запитав він. — Грав у хованки з гризотою? — Його обличчя стало біле як крейда. — Гаразд, а якщо я дивитимусь хворому сумлінню в живі очі? Як я зможу з цим жити? Ану ж воно мене занапастить і…? — Він замовк, не важачись висловити вголос свої страхітні здогади.

Щип подався вперед і промовив:

— Саме це ми й з’ясуємо на твоєму Дізнанні.

Перетинаючи буйні угіддя, простерті перед ними, Рук озирнувся. Нове Нижнє місто, з вузенькими брукованими вулицями, залюдненими майданами та переповненим набережжям, уже майже все зникло з очей. Над ледь хвилястими пагорбами та високими, неправильної форми вершечками колоній бражних гоблінів на заході, блискотливими у промінні вранішнього сонця, ще бовваніла височенна Світлякова вежа, натомість верхівки Мурашиних веж стали вже невидні, та й про Острів Сон-дерев на сході вже нагадували тільки спомини.

Діставшись похилим спадом до верхівки пагорба, поспіль укритого латками полів та порослого з країв чагарниками міднолиста, Рук пристав, підвів обличчя до неба і на все горло закричав з радощів.

— О, Феліксе! — сміявся він. — Не можу передати, яка це розкіш — знову опинитися під сонцем, підставити лице назустріч вітру — і так стояти і стояти серед цеї краси! — І він широко розставив руки.

Фелікс і собі засміявся слідом за другом.

— Краса — оті насадження капусти-квасниці та цибулі-блискунки? — поцікавився він.

З найближчого поля їх помітили кілька гоблінів-пузанів, які саме збирали велику червону ріпу. Гобліни вітально скинули брилі.

— Ні, — заперечив Рук. — Краса — це… Еге ж, це все, що ти тут бачиш. Вільні галявини і все кругом. Хіба це не краса?..