Читати книгу - "Діамантовий берег"

Кость не помилився. Всіх пізнав, а себе не пізнав: і вчора, і сьогодні, хвилину тому, виголосив він чимало різних слів проти хлопців з новопшеничанської експедиції. А зараз все, що тоді говорив і думав Кость, десь ділося, вивітрилося, і в серці своєму він відчув лише почуття теплої приязні й захвату: то тільки знав, що така експедиція десь існує, а це стикнувся з нею віч-на-віч!

Тим часом, на стежці з’явилася Оля, за нею Люся, Женька. Олині щоки аж засліпили на момент Костя. «Бач, яка вона», — промайнуло у хлопчика в голові. Олю випередила Люся. Кость пізнав її червоне в білу горошинку плаття, прямокутний виріз для шиї і метнув оком до подолу, звідки дівчинка одірвала шматочок тканини, щоб зав’язати Пилипові пальця. Він не знав, що ту стрічечку, коли її замінили бинтом, Люся гарненько вимила і пришила назад, на своє місце.

— І не видно нічого, — сказав він Сашкові, показуючи на Люсин поділ.

Сашко теж не помітив нічого і знизав плечима:

— Може, друге плаття наділа?

Раніше хлопці думали, що їхня Люба найкраща на світі. Виявилося, що й ці дівчатка були славні.

Але Кость і Сашко так досхочу й не намилувалися на своїх несподіваних гостей. До них підійшов Тимофій. Приятелі чекали, що він привітається, скаже щось гарне, наприклад, таке: «Здрастуйте, хлопці, хто ви, що ви, як ви поживаєте, що отут робите?..» Замість цього він скривився сердито й плаксиво:

— Куприк завів нас до чорта в пельку. Я з самого ранку нічого не їв… Дали якихось житніх сухарів, а вони тверді…

Немає нічого гидкішого на світі за ябеду, донощика, а тим часом Тимофій і почав саме з цього. А сам здоровий, товстий, одгодований… Недобре почуття зародилося в грудях у Костя. Ще п’ять хвилин тому, побачивши експедицію; він подумав: «От кого почастуємо сьогодні кашею із дрохвичем! — А тепер він завагався… — Дзуськи! Хай цей Тимофій трохи стухне…»

Але як швидко спалахнув Кость, так швидко і одійшов: «Тимофій Тимофієм, а при чому ж тут вся експедиція!» І серце його знову одкрилось для дружби. Він тут господар, й інакше не можна!

А тут і Білан, Сашків та Костів, мов із землі вийшов! Прошумів по стежці, вискочив на камінь і завмер. Перед ним у всій своїй мальовничій красі групувалася в повному складі, новопшеничанська експедиція: восьмеро людей, чотириногий вухатий Явтух і ще один Білан, що замріяно стояв за лівою ногою Григорія Савича.

Він, цей старший Білан, був як лев!

Білан-молодший не стримався, гарикнув. Безконфліктному постові край! Набік зайченят і дрохвенят! Мине кілька секунд, обидва вовкодави зійдуться, і один з них вкриє себе безсмертною славою. Цим вкритим славою звіром буде Білан-молодший, білий-білий, немов вимитий в купелі…

Настовбурчивши шерсть на хребті й загривку, прищуливши вуха, він рушив уперед. Білан-старший і голови не повернув, навіть не поворухнувся, бо стояв на посту за лівою ногою Григорія Савича. Поки Григорій Савич дозволу не дасть, поста свого він не залишить. Навіть голову вище підняв, ще пильніше почав вдивлятися вдалину.

Ця витримка спантеличила молодого вовкодава. Він спинився, не знаючи, що далі діяти. Ех, дорого б йому обійшлася ця затримка! Показав би йому Білан-старший, як ходити в атаки! Але старий вовкодав не поворухнувся. Зовні. Всередині він клекотів запалом рушити в бій і покарати чужого Білана за зухвалість. Відпустив би його Григорій Савич хоч на п’ять хвилин!

Собаки, коли гризуться, стають навлапки, гарчать один одному в писок і намагаються ухопити приятеля за вухо, за лоба, а то видерти жменю шерсті з собачої щоки.

Так колись робив і Білан-старший. Але з літами змінив засоби боротьби. Треба приловчитися, щоб ударити на супротивника не з фронту, а збоку, перекинути його, придушити до землі і перервати горлянку. Так Білан чинив з вовками і вовчицями. З собаками він поводився інакше. Цим горлянки не розривав, а кусав за ноги. Коли в Новопшеничному хлопці бачили собаку не на чотирьох, а на трьох лапах, то казали захоплено: «Бач, як цього песика Білан стриножив!»

І Білана-молодшого стриножив би. Так не вийшло. Змінилися обставини.

Білан-старший, перед тим як потрапити в експедицію, доглядав у степу отари овець. Ходив за ними мало не все життя.

Все на світі має свої пахощі. Пахне фіалка, конвалія, нарциси. Чарівний запах має бузок і резеда. Пахне й отара. Хай тільки війне вітер, і за два, за три кілометри ви почуєте, як спочатку потягне кучерявою вовною, потім до цього запаху приєднається дух кошари, де ночували вівці, запах тирла, де вони відпочивали в обід, запах зопрілого гною і тісного гурту великої сили чотириногих істот… Цей запах широким фронтом летить по степу. Почувши його, люди кажуть: «Десь отам отара пасеться». Вовк, зачувши цей подих, враз спиняється мов укопаний, потім лягає на живіт, висуває язик і починає хекати тривожно і важко. І вже отак полежавши, підводиться і починає скрадатися, щоб підібратись до отари проти вітру.

Довгі роки Білан-старший насочувався цими запахами і от просяк ними до білої кістки. Хай тепер віють буйні вітри, хай мочать і обмивають його шерсть рясні дощі й зливи! Все це спливе, а запах, котрим просочилося Біланове тіло, так при ньому й залишиться…

І, ось від Білана-старшого війнув вітрець на Білана білосніжного. І сталося диво. Білосніжний закліпав очима, прищулені вуха його підвелися, стали рівно, шерсть на спині прилягла назад до хребта. Пес заскавулів здивовано й радо.

— Та вони ж знайомі! — після паузи, заповненої глибокими переживаннями, вигукнув Кость.

Григорій Савич теж звернув увагу на зміну в поведінці обох собак і, поклавши руку на голову своєму Біланові, промовив:

— Ну, ну, йди…