Читати книгу - "Земля Георгія"

1993–2015

Чорне море, гарне море — гей, гей-гей

Чорна гора, гарна гора — гей, гей-гей

Я нікому і ніколи

Не віддам ці гори, доли,

Знає моя Чорна гора, знайте, гей

Чіто, гріто, маргаріто —

ми із кумом два бандита

Чорна гора, моя гора

Знайте, гей

— Емм. Взагалі-то солярку в Батумі продають, а не купують.

— Як продають? Це ж буде контрабанда.

— Іноді каністрами, іноді в бак камаза, іноді рибалки місцеві самі під борт підходять вночі. В них тонна пального втричі дорожча, ніж в Одесі. Їм солярка всім потрібна, вони нею «буржуйки» топлять, опалення з початку війни не працює. Митниця ще ні разу не наїхала. Їм теж солярка треба.

Капітан Накладний Василь Іванович, старий лисуватий одеський дядько кабінетного вишколу, не переставав мене дивувати. Він на все вимагав накладні. А зараз хотів купити пальне в Батумі. Офіційно. До Одеси вистачало, але ж — штормовий запас. Ми ж уже чотири роки не бачили «правого» пального, саме тільки «ліве». Як і штормового запасу в достатній кількості. Соляркою в Батумі ми за весь час не бункерувалися ні разу, я навіть не знав, до кого бігти. Він, схоже, теж. Кілька останніх років Василь Іванович керував відділом мореплавства в якійсь державній конторі, яких в Одесі ще залишалося, як у Сірка бліх, і заробив там законне прізвисько Чапаєв. А всякому Чапаєву потрібен Петька, сам він не тямить «порішать вопроси». Він картопляний стратег. Тільки ось Петькою працювати я не хотів.

Чорноморське пароплавство вже повністю розікрали і розпродали по суденцю на Мальту та в Сан-Маріно. Незнищенні відділи мореплавства залишалися. Але, мабуть, вже трохи гуляв протяг під стільцями бюрократів. Ось Накладний і згадав про диплом капітана. Мореплавство ж, принаймні чорноморське, за цей час встигло стати принципово іншим. Замість накладних ходили долари. Усі оборудки освячували тільки зелені американські президенти.

Наче на підтвердження моїх слів, до причалів рибокомбінату поряд з нами почав швартуватися переобладнаний на танкерок грузинський сейнер, про що свідчив червоний танкерний вогонь на його щоглі (спеціально доварили червоний ліхтар, кулібінідзе). «Приймаю чи здаю вибухонебезпечний вантаж». Сейнер — на танкер. Махнули наосліп. Вони купували бензин у Геленджику чи Новоросійську, забивали трюм і палубу діжками під жвак й везли на Батумі. У воєнні часи це було певніше, ніж ловити рибку велику й маленьку неводом. Тільки-от бажано було не курити на палубі всю дорогу до Батумі.

Я вибачився перед Накладним і пішов на причал прийняти від сейнер-танкера швартови. Тут так усі діяли. Правило ввічливості. Єдиний рибкомбінатівський швартувальник-інвалід Валіко давав хропака у своїй дерев’яній буді в кінці причалу — не будити ж таку шановану людину задля якогось сейнера. А я йому ще винен був за один випадок у попередньому рейсі. Він мене вночі з води між бортом і сваями причалу витягнув, куди я в темряві навернувся зі сходні і вже втратив надію догукатися вахту на нашій «Нерпі», вчепившись за якірний ланцюг. Воно субтропіки субтропіками, а за бортом майже зима. І світла ліхтарі цього причалу не бачили вже півдесятиліття. Бо таки війна. Електрика на причалі, до речі, іноді бувала. А ось лампочки відповідні виявилися дефіцитом. Поперегорали у ліхтарях, а взяти було ніде. Але ніхто й не переймався — це головне для психічного здоров’я нації.

— Та не хвилюйтеся, Василю Івановичу. На Феодосію вантаж буде. Там нафтобаза, там забункеруємося, я вже домовлявся місяць тому і за причал, і за бункер. Це на третину ближче, ніж до Одеси. Треба було б механікам сказати, щоб здали решту пального, як питатимуть грузиняки, а не докуповувати, — продовжив я перервану сейнеристами розмову.

Капітан Накладний червонів, психував і стримувався з останніх сил. Так вже вийшло, що він із себе весь сивий бойовий капітан, а мусить слухати якогось малолітнього сопляка Марконі, бо той — представник фірми на борту. Не побоюсь цього слова — суперкарго.[10] Так уже вийшло, що PC «Нерпу» (ви ж пам’ятаєте, як я люблю РСи) зафрахтували ми втрьох з одним київським бізнесюком і одним одеським стармехом. Але на борту постійно був тільки я, моїм компаньйонам було не до батумської екзотики. Ось і доводилося радистові з’ясовувати тонкощі бункеровки дизпаливом, бо трест вилетить в трубу, як в того О’Генрі. Хіба хочеш — мусиш! Капітан Накладний натомість був на «Нерпі» перший рейс, замінив попередника, який в Іллічівську забухав і з якогось дива викинув на рейки під товарняк свій капітанський диплом. Тобто, я знав, з якого дива. Але волів про те забути. Попередник був моїм корешем Серьогою, ще з «Деймоса» шльондралися морями й пароплавами разом, йому всієї цієї мандаринової кухні пояснювати не доводилося, бо ми разом її рецепти засвоювали, відкривали, а іноді й винаходили, ось уже чотири роки. Але Серьога дуже невчасно забухав, бо набридло оце мандаринове мореплавство і нескінченна грузинська війна