Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

кілька рибальських човників. Батько кинувся до одного з них і почав відвязувати його. Скоро човен був відв’язаний; ми стрибнули в нього, батько вхопив весло, що лежало на дні, і відштовхнувсь од берега. Хвилі підхопили човен, а море цього дня було дуже неспокійне, майже справді чорне і лише місцями кривавилось від червоного сходу сонця. ’

Як почав паш човник то стрибати вверх, мов м’яч, то поринати, наче в безодню, їв море, що гуло, гриміло і ревло, як стали вали із шумом перекочуватись через нас так, що за хвилину з нас уже струменіла вода, — охопили мене тоді жах і смертельна тривога. Я заплющив очі, тремтячи мов осиковий листок, бо ще ніколи не бував на морі, і якщо на суші я не мав боязкої душі, то тепер ледве не втрачав свідомості. Але так тривало лише перші хвилини. Незабаром я опамятався, бачачи, як батько сміливо і спокійно орудує веслом, бо вже добре натренувався, перебуваючи два роки на морі, в турецькій неволі.

Однак не море нам було страшне, а люди, бо ледве ми випливли на ширший простір, як почули крики з берега і побачили, що турки роблять нам якісь знаки, показуючи руками в бік пристані, а від пристані і від двох галер вирушають навздогін нам човни. У батька піт заливає очі, шия жахливо почервоніла від набіглої крові, сам він стогне, а веслом орудує так, що здається, аж ребра тріщать.

— Пропали ми, Ганусю, — оглянувшись назад, говорить він, — пустили на нас швидкі човни на шість весел. і трьох разів «Отче наш» не прокажеш, як спіймають.

Уже в нього й руки почали опускатися від утоми і розпачу. Ні на що не вдалася наша праця! Раптом бачимо перед собою, може на один постріл з лука, торговельний корабель, великий, двощогловий, з розпущеними парусами, який перетинає нам дорогу.

З тривогою втупив я їв нього очі, гадаючи, що це навмисно він перетинає нам дорогу, щоб затримати нас, поки наспіє погоня. Коли бачу, на самому кораблі і на одному з парусів написано величезними буквами: «КАТАКАЛЛО».

— Катакалло! — вигукнув я, упізнавши той самий напис грецькими буквами, який бачив на тюках і коробках у товарному окладі Ярослави Шпитка у Львові і якого Урбанко навчив мене читати.

Схопившись у човні,на ноги, я почав кричати:

— Катакалло! Катакалло!

На палубі корабля стояло кілька людей. Один з них, певно, був старший, бо був одягнений так, як одягаються тільки багаті греки. інші тримались оддалік, мовби з пошани до нього.

— Катакалло! Катакалло! — кричу, наче божевільний, і благально простягаю руки до тих людей.

Тим часом наш човник мчав прямісінько до корабля. Батько з усієї сили почав гребти веслам, щоб уникнути удару, боячись, коли б той великий корабель нас не потопив. Раптом бачу, старший грек щось наказує своїм людям і показує рукою на нас. Один з чоловіків хапає товстий шнур, звинений мовби в обруч, і кидає до нас з такою силою і так вправно, що він, розгорнувшись у повітрі, упав кінцем до нашого човна. Це був корабельний канат.

Батько звелів мені вхопитися міцно за кінець канату і сам ухопився, а потім разом зі мною стрибнув з човна у воду. Ми пірнули вище чуба, аж вода поналивалась у вуха, а море щохвилини покривало нас валами. Люди з корабля відразу ж почали тягнути нас до себе, нарешті підняли на палубу корабля. Це було дуже вчасно, бо я вже ледве тримав канат у руках і через якусь хвилину був би випустив його і неминуче потанув би. Ледве я перевів подих, бо добре наковтався гіркої води, як уже знову почав кричати мов божевільний:

— Катакалло! Катакалло!

Мій батько, хоч і не міг знати, навіть догадуватися про значення цього слова, але, немов повіривши в його чудодійну силу, теж почав слідом за мною кричати дуже голосно і без упину: «Катакалло! Катакалло!» Коли нині згадую про це, то аж сміх розбирає, але тоді мені було зовсім не до сміху.

Корабель, на який витягли нас із води, швидко плив далі. Старший на палубі заговорив щось до нас, але ми не розуміємо і нічого не можемо відповісти. Тоді я знову кажу: «Катакалло!», а батько за мною так само: «Катакалло!» Люди на кораблі почали сміятися з нас, а один з них, тільки-но я скажу «Катакалло», показує пальцем на того грека, якого я вважав за старшого на кораблі. Я прийняв це як знак, що повинен звертатися до нього, і, трохи по-польськи, трохи по-українськи, домішуючи і болгарських слів, прошу його, щоб був милостивий до нас. Зрозумів мене грек і каже тією ж болгарсько-польською мовою:

— Я і є той Катакалло, якого ви кличете. Ви, певне, з Польщі?

Розказую, що з Польщі, із Львова. Виявляється, він теж бував у Львові і має там торгові справи з купцями.

— З паном Ярославом Шпитком! — вигукую я і відразу додаю, що я слуга пана Ярослава, що прибув я сюди з караваном пана Арменака шукати батька і викупити його з неволі, що оцей чоловік — це ж і є мій батько.

Цей грек, а він був дуже відомий купець з острова Хіос, знав і пана Арменака. Тепер він почав розпитувати мене про своїх знайомих греків-земляків, які у Львові займалися торгівлею, — про пана Корнякта, про пана Лангіша, про пана Гаргу, про пана Мазепету, про пана Теофіля Яні. Я розповідав про них, бо, коли працював у Шпитка, то або чув їх прізвища, або навіть бачив їх. В усякому разі, я добре знав, хто з них чим торгував. Пан Катакалло слухав мене ніби вже з більшим довір’ям і великою цікавістю, а коли я розповів йому, як мій батько втік з галери і як нам бог допоміг уникнути зради Йована, він сказав:

— Залишатися на моєму кораблі вам не можна, бо я пливу не туди, куди вам треба, але коли прибудемо до Святого Миколи (так називається маленька рибальська пристань