Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

Поки перейшла коридор, маленький черв’ячок став завбільшки з крокодила, а незрозуміла тривога переросла в жахливу паніку. Що як хтось із викладачів уже помітив мою підробку і дав знати в газету? В газеті частенько пишуть великі статті на теми моралі. Недавно я читала про десятикласницю… Ім’я її нібито змінили, школу також не назвали, тільки місто, де це сталося, але ж здогадатися неважко. Ми навіть на шкільних комсомольських зборах обговорювали ту статтю. А як напишуть про мене? А як надруковане прочитає тато? Я цього не переживу. І він, мабуть, також.

Тихенько стукаю у двері учительської, але ніхто не озивається. Та тут нікого немає. Ніякий кореспондент не приїжджав. От і добре! Кому треба було так мене розігрувати та ще й Катерину Іванівну в цей дурний жарт втягувати?

Відважно смикаю двері, заскакую в учительську, щоб переконатися напевне, що вона порожня, і з розгону падаю на груди хлопцеві, який саме йшов відчиняти. Його обличчя десь наді мною, а перед моїми очима — сірий пуловер, з-під якого визирає сорочка у дрібну сіро-блакитну клітинку. За ту коротку мить, що мимоволі тулюся до його грудей, встигаю почути чіткий стукіт серця і вловити запах молодого чоловічого тіла. Це так несподівано і бентежно, що я гублюся і не можу ні відірватися від незнайомця, ні обійти його. Стою, впираюся руками в груди і дивлюся з відстані якихось п’яти сантиметрів на пуловер і сорочку. Стою, мовчу і дивлюся.

— Ірис? — першим озивається хлопець.

Ірис… Он воно що! Місяці два тому я надіслала вірші до молодіжної газети. Відповіді з Києва так і не отримала, хоча добре знаю, що, за законом, протягом двох тижнів редакція повинна відписати на будь-який лист — так у них на останній сторінці зазначено. Не відгукнулися, значить, або загубилися мої вірші десь у дорозі, або так не сподобалися, що й відповідати мені в редакції не захотіли. Зрештою, я ще школярка, може, це тільки молоді, що працює, обов’язково відписують.

Справжнє ім’я та прізвище я вказала тільки на конверті, під адресою, а під віршами — Ірис. Ніде правди діти, сподівалася, що мої опуси таки надрукують. Але разом із тим потерпала — борони Боже, щоб про це дізнався тато. Він ще до Нового року домовився з кимось в інституті про місце для мене, спить і бачить мене фармацевтом. Каже, це дуже престижна, прибуткова та потрібна професія, дуже-дуже. На науковців у фармацевтиці вся надія невиліковно хворих. Мусить же бути порятунок і від раку, і від хвороби Паркінсона, і від Альцгеймера, і ще від десятків інших недуг. Але його треба шукати, експериментувати, створювати. Тато психіатр, проте і він дещо винайшов, дещо суперважливе, про що скоро заговорить увесь світ. А якби ще я йому допомогла…

Музичну школу я не закінчила — тато сказав, що вже добре граю і для загального розвитку цього досить, то навіщо даремно гаяти час? Література — це взагалі марна справа, дурне переставляння літер на папері, користі з неї на макове зерно. За всю історію людства вже стільки написано, що додати більш нічого. То навіщо папір псувати?

Мабуть, тато має рацію. Зрештою, як завжди. У медицині ще непочатий край роботи — он скільки невиліковних хвороб, і старих, як світ, і нових, що невідь-звідки насуваються на нашу бідну земну кулю. А ліків від них немає або ж вони недосконалі. Тож відкриття у фармакології скоро справді стануть чи не найважливішими для людської цивілізації. Ну хіба після проблеми забезпечення харчами, бо людей стає більше і більше, а от родючих ґрунтів не додається. А література… Написано вже і про любов, і про ненависть, і про зраду, і про страждання… Та про все! Абсолютно про все! Але я от узяла та й зіпсувала аж чотири аркуші паперу. Саме напередодні читала «Туманність Андромеди» Єфремова, а тато запитав, чи знаю я про туманність Ірис у сузір’ї Цефея. Я не знала, але назва цієї загадкової туманності мені так сподобалася, що я підписалася під віршами — Ірис.

Отож, вкинула конверт із віршами в поштову скриньку і за своїми страхами та клопотами з геометрією забула про нього. І тепер кореспондент приїхав, щоб сказати мені… Що ж він має сказати? Що? А може, все-таки не вірші привели його до нашої школи? Може, щось інше… Та хай уже швидше каже. Що має бути, те буде.

— Роман, — відрекомендовується хлопець.

Нарешті відступаю від нього і бачу його різко окреслені вуста, вперте, важкувате підборіддя, ледь-ледь хвилясте чорне волосся, карі з дещо світлішими іскринками очі. Очі привітні і якісь такі… ну, ніби весь час усміхнені. Може, так здається через оті іскринки в карих зіницях, схожі на крапельки молодого меду?

Мені хочеться знову впасти йому на груди, впасти і не відхилятися. І слухати, як б’ється його серце, і вдихати запах його поту. Боже, що зі мною? Бракувало ще закохатися! Ні-ні, тільки не тепер! Попереду ж випускні екзамени, потім вступні до інституту.

Кохання, особливо в моєму віці, тим паче кохання з першого погляду, що його люди так люблять романтизувати, дуже схоже на один із видів божевілля. Нерідко воно закінчується погано, може навіть понівечити всю долю. Тато розповідав мені про такі випадки. Молодим людям треба вчитися, робити кар’єру, утверджуватися в житті, а їм жодна наука в голову не лізе, всі справи відходять на задній план. До того ж з першого погляду ніколи не можна визначити, хто перед тобою. І взагалі, емоціям піддаються тільки слабкі люди, сильні — понад емоціями, понад сентиментами, понад усілякими там мусі-пусі й зітханнями-стражданнями. А ми з татом належимо до сильних.

Але цієї миті я дуже сумніваюся у своїй силі. Хіба в сильних