Читати книгу - "Багряний рейд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перевірка. Треба пояснювати додатково?
Справді, питання дурні. Патруль має право вимагати документи будь у кого.
Розстебнувши кілька верхніх ґудзиків на своїй шинелі, Максим ковзнув рукою за викот. Дунай уже теж ліз по свої папери.
— Відставити, — мовив раптом капітан. — Пройдемо з нами, товариші. Там покажете.
Він показав загостреним підборіддям на станційне приміщення.
— Може, поясните тут?
— Лейтенанте, виконуйте наказ старшого за званням.
Солдати, ніби чекаючи саме цих слів як команди, синхронно скинули з плечей ремені гвинтівок.
Пальці капітана розстебнули кобуру.
Нічого хорошого… чорт забирай!
— Ми прямуємо в розташування нашої частини, — розправив плечі Коломієць. — Якщо нас арештовують…
— Ніхто вас не арештовує. — Капітан говорив рівно й спокійно. — Чому відразу — арештовані? Може, є на те причина?
— Товаришу капітан, що тут…
Дружно клацнули два затвори.
— Не загострюй, лейтенанте, — тепер капітан говорив тихо. — Кругом, кроком руш. І старшини це теж стосується.
Повертатися спиною до патруля не хотілося, та ситуація справді ставала дражливою. Намагаючись не дивитися на своїх, аби старший патруля не перехопив погляд і не зробив відповідних висновків, Максим рушив уперед, до будівлі. Поруч, майже крок у крок, ступав Дунай. Його напруга відчувалася фізично.
Так перед весняною грозою електризується повітря.
Потому, як вони зайшли всередину й переступили поріг кімнати чергового по станції, події побігли так швидко, що Коломієць втратив контроль, підхоплений виром, мов листок у бурю.
— Ви знайомі, — сказав капітан з-за їхніх спин.
Так, знайомі. Назустріч затриманим з ослона підвівся різноногий Мирон Чепіга. Слюсар сидів навпроти вікна, воно виходило на пристанційну площу, звідси ж чудово проглядався буфет, і питань у Коломійця вже не було. Зрозумів усе й Дунай, харкнув, густо сплюнув собі під ноги.
— Ти в мене зараз мордою все витреш.
Відразу по погрозі його вдарили ззаду, підбиваючи ноги. Капітан відступив, старався солдат, і коли Дунай, не втримавшись від несподіваного нападу, упав навколішки, дістав від нього ще й прикладом між лопаток. Максима не чіпали, на нього просто навели дула, а капітан, замахнувшись ногою, вдарив лежачого носаком, цілячись у лице.
— Отак, — сказав переможно, витягаючи пістолет із кобури. — Хто це?
Питання до Чепіги, той відповів миттєво, тицьнувши пальцем на Коломійця:
— Старший у них, товаришу Фомін. Називали Східняком.
— Як нам одразу пощастило, — гостролиций скривив кутик рота, зображаючи посмішку, хоч більше це нагадувало бридливу гримасу. — Скільки їх усього?
— Не рахував. Не бачив усіх, зі мною говорили ось вони, двоє. Та не менше десятка, треба було всіх розмістити.
— Скільки вас? — Фомін повернувся до Коломійця, пістолет не опускав. — Зброю на підлогу. Ну!
Максим зітхнув.
— Сука ти, Чепіга.
— З жінкою та двома дітьми! — випалив той. — Бач, які вони розумні! Тільки я мудріший, ясно? Ще тоді, навесні, як ваші в мене пересиділи, пішов, куди треба, і доповів! Покаявся! А мене похвалили! Молодець, Мироне Петровичу, чекай тепер на гостей!
— Буде, — обірвав його сповідь Фомін, зробив півкроку до Коломійця. — Нате вам очну ставку. Докладно поговоримо пізніше, є про що. А скільки вас — я й так дізнаюся скоро. Руки!
Грюкнули двері — зайшло ще двоє солдатів. Максим не рухався, руки теж не піднімав. Усе відбувалося не з ними, він лише глядач, дивиться збоку.
Спробував опиратися, коли крутили — дарма: схопили двоє, перетягнули до столу, вклали поверх. Спритні сильні руки знайшли гранату в кишені шинелі, з другої витягнули ТТ. Водночас інша пара роззброїла Дуная, перед тим один, нівроку кремезний, сів полоненому на голову. Фомін опустив пістолет, на лиці — вираз майстра, який добре впорався з роботою. Різноногий Чепіга сяяв, уже не виглядав калікою, обділеним життям, зараз на обличчі та в усій поставі читався тріумф переможця.
Капітан повернув зброю в кобуру, скрипнув ременями, поправив форменого кашкета, зняв непотрібну вже пов’язку старшого патруля з рукава, поклав на підвіконня, виплюнув:
— Узяти.
Ззовні долинула довга автоматна черга.
Відразу ляснуло кілька одиноких пістолетних пострілів — і знову заговорив автомат.
Коломієць, як і всі присутні тут, не розумів, хто стріляє й що взагалі коїться. Натомість майнуло одне: тепер.
— А-а-а-а! — заволав він на всю силу легенів, рвонувся, крутнувся вужем, вивертаючись із ослаблих на мить рук.
— Назад! — гаркнув Фомін.
Кому кричав — не ясно. Бо в той самий час, шарпонувшись, скинув із себе противника Дунай. Ще один рух, ось він уже на ногах.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Багряний рейд», після закриття браузера.