read-books.club » Дитячі книги » Зорчина пісня 📚 - Українською

Читати книгу - "Зорчина пісня"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зорчина пісня" автора Жанна Олександрівна Браун. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 69
Перейти на сторінку:

І побігла.

— Їжте, — сказала господиня, — курсак порожній, як шукати будете?

Діти перезирнулися, обступили стіл. У кімнаті запала тиша. Роти набиті коржами, гарбузом. Очі сяють від задоволення. Галка з'їла другий шмат гарбуза, облизала тверду кірку, потяглася за третім.

— Здорово! — сказала вона й підштовхнула Анку ліктем.— Чого ти? Чому ти така? Дощ перестане, й підемо.

— Ми-то їмо, а вона... цілий день без обіду,— мовила Анка.

Петрусь Заєць витер рукавом рота, з досадою почухав потилицю. Сашко насупився й відійшов од столу. Зняв з вішалки картуза.

— Пішли, друзі, — він повернувся до господині. — Дякуємо вам...

Діти вийшли на вулицю. Дощ періщив, як і раніше. Самотній ліхтар веселковою тремтячою плямою блимав десь попереду. Від його світла ще темнішими здавалися вулиці.

Діти натягнули на голови курточки й побігли, хляпаючи в темряві по калюжах.

«А раптом їй спаде на думку сісти на поїзд? — тривожився Сашко. — Загине сама... Не вірю Кразі, Зорка не така, щоб ні з сього ні з того втекти... Сидить, напевне, десь під дощем і плаче. Лише б знайти... лише б знайти...»

На одній з вулиць вони здибали мокрого як хлющ Генька. Над головою він тримав шмат фанери, яка хоч і не рятувала його від дощу, але так сильно торохтіла, що ніхто 8 дітей не міг спочатку почути й слова.

— От! Цілих... дві години... бігаю... причинний! — нарешті почули діти. — Коля-Ваня прийшов, сказав — найшли, сказав — біжи, там Сашко...

— Ур-ра! — не дослухавши Генька, радісно закричала Галка й помчала до дитячого будинку. За нею кинулись решта, далеко позаду лишивши Генька.

— Почекайте-е! — загукав він, розмахуючи фанерою. — Вона ж однак пропала-а-а!

Діти зупинилися, Петрусь підбіг до Генька, схопив його за комір і притягнув до себе.

— Хто знову пропав?

— Та жабеня ж! От, не дослухають і біжать... пришелепкуваті! Та не тіпай ти, що я — винен!

Сашко звільнив Генька, відтягнув з дороги й поставив біля тину.

— Кажи до ладу, що там знову?

— А я хіба що, не кажу? — образився Генько. — Я весь час кажу, а ви не слухаєте... Шукав, шукав вас, знайшов...

— Давай коротше, — став благати Петрусь.

— А я хіба що, не коротше? На станції вона знайшлася, в начальника. Коля-Ваня тільки домовився в колгоспі про коня, а вона знову тю-тю! Шукай вітра в полі! Коля-Ваня сказав, щоб я вас знайшов, зараз він на станцію поїде.

Біля воріт дитячого будинку під ліхтарем стояв Микола Іванович в брезентовому плащі з відлогою.

— Сашко, Петрусю, — гукнув він, угледівши дітей, — перевдягніться і допоможіть Вірі Іванівні. Простежте, щоб усі діти лягли спати.

— А ви?

— Зараз ми з Степаном Федоровичем поїдемо на станцію. Будницька десь там.

— І я з вами, — сказав Сашко.

— І ми! — в один голос заявили Галка й Анка.

— Ні. Ніхто не поїде. Ідіть у будинок і перевдягніться.

— Миколо Івановичу, я повинен поїхати, — тихо й наполегливо мовив Сашко.

В цей час до дитячого будинку підкотила вантажна машина. Відчинилися дверцята, і на дорогу зістрибнули одна за одною дві темні постаті. Велика й маленька.

— Сашко! — скрикнула Зорка й заплакала.

А міліціонер ступив до Миколи Івановича у світле коло, окреслене ліхтарем, і підніс руку до козирка.

— Директор? Ваша втікачка? Ходімте, будь ласка, складемо протокола...

...Галка та Анка роздягнули Зорку, вклали в ліжко. Зорку морозило, в усьому її тілі оселився терпкий біль. Микола Іванович за цей день змарнів, пожовтів. Під очима лягли темні тіні. Від цього сивий чуб і брови стали ще білішими.

— Утнути такий номер! — обурювався Кузьмін. — Переполошити весь дитячий будинок.

Бас Кузьміна котився кімнатою, відлунювався в Зорчиних скронях тупим болем. Вона благально подивилася на Сашка.

— Скажи... йому... хай не кричить...

— Заждіть, Степане Федоровичу, — сказав Микола Іванович і нахилився до Зорки.

— Я... не хотіла... а воно саме...

— Втеклося? — запитав Микола Іванович. Він провів долонею по Зорчиній голові, затримав руку на лобі.

— Ага... я до Василя... на війну... хотіла...

— Болить голова? — запитав Микола

1 ... 50 51 52 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорчина пісня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зорчина пісня"