Читати книгу - "220 маршрутів"

викликав зливу коментарів, що сучасна молодь не знає ціни грошам і до чого це врешті-решт призведе. Проте гроші таки отримав, і одразу після свят можна було їхати до магазину. З міркувань безпеки він взяв із собою Кайтека. Та й потім вони збиралися до Макара.

У «Рифі» Малий завжди дотримувався правила ніколи одразу не йти до відділу ударних. Задоволення від контакту з такою кількістю музичних інструментів, зібраних в одному місці, потрібно було дозувати, а перебування в магазині супроводжувати відповідними, майже релігійними, ритуалами. Тож вони знову почали з гітар, перейшли до басів, глянули на гітарні прибамбаси, порозглядали мікшери, і лише після цього піднялися нагору, до установок.

Цього разу консультант був якийсь на диво запопадливий. Він показав Міколаєві нові антивібраційні палички, не скривився, коли Малий почав стукати ними по тарілках, навіть по дорогих, ні слова не сказав, коли той увімкнув «цифру», а потім випробував палички на акустиці. Дивно, адже продавець не знав, що саме сьогодні він не буде звичайним зайдою й залишить у магазині трохи грошенят. Цілком кругленьку суму. Хоча, може й здогадувався, адже після Різдва багато дітлахів, отримавши в подарунок трохи готівки, планували втілити свої мрії.

Кайтек витримував Міколаєве перебирання зі стоїчним спокоєм. Він дав йому досхочу помилуватися мембранами, потестувати педалі, перевірити баланс паличок. Малий знав, що це звичайні балощі, однак не міг порушити ритуал. Урешті він вказав на стійку й попросив точно таку. Консультант здивувався менше, ніж того можна було сподіватися. Він приніс стійку, узяв гроші, а коли хлопці виходили, кинув їм услід:

— Па, Кайтек!

Міколай поглянув на Кайтека й насупив брови. Але друг лише стенув плечима:

— Мабуть, із кимсь переплутав.

116 Віланув

— Гості на поріг — мерщій ховай пиріг! — зі сміхом зустрів їх Макарів дідусь, відчинивши двері.

— Тільки не пиріг! Благаю! Я ціле Різдво чекав на цей маківник! Він мені ночами снився! — запротестував Кайтек.

Із кімнати Макара добігали звуки гітари.

— Дарек усі свята чекав на вас. У мене вже голова пухне від того року.

— А чому ви називаєте його Дареком? — зацікавився Кайтек.

— А як мені його звати?

— Закочуйтесь, чуваки! — гукнув Макар, почувши в коридорі їхні голоси.

Міколай промовчав. Він був злий на себе, що не вигадав відмовки, аби уникнути цих відвідин. Нічого хорошого з них не вийде, це точно. Хлопці одне одному не підходять. Вони не поладнають, і він за одним махом утратить двох друзів. Ну, що ж, маємо те, що маємо. Та на диво, Кайтек забув про свою філософію, або відклав її проповідування на більш підходящий час, бо слухав Макара й нічого не говорив. Хіба що вираз обличчя мав трохи надто іронічний, та доки хлопець не говорив дурниць, Міколай був спокійний.

До пори, до часу. Тобто, доки Макар не осідлав свого улюбленого коника й не почав скиглити, що йому ніколи не стати таким геніальним гітаристом, як Кшиштоф Місяк чи Борщ. Насправді йшлося, скоріш за все, виключно про те, щоб вони заперечили, підтримали його у хвилину сумнівів і допомогли хоч на мить відігнати страх молодого музиканта, який порівнює себе із недосяжним майстром. Міколай чудово його розумів, але Кайтек, котрий ніколи не грав і мав музику десь глибоко, урешті не витримав:

— Та що ти про них знаєш?! — кинув він провокаційним тоном.

Міколай напружився. Він чудово знав ці інтонації, хоч і була ще надія, що Кайтек вчасно зупиниться.

— Я знаю, ще це несамовиті чуваки! — зітхнув замріяний Макар.

— Несамовиті в чому?! У перебиранні пальцями?!

— Наприклад.

— У житті не це головне!

— Для мене — саме це.

— І що з того, що ти лабатимеш так, що критики вважатимуть тебе генієм?! Краще замітати вулиці й бути хорошою людиною, ніж отримати «Греммі», зробивши нещасними інших!

— Кайтек, скинь оберти! — утрутився Міколай.

— До чого тут це? — не міг зрозуміти Макар.

— До того, що ти пищиш, як дурне дівчисько!

— Я не пищу, а навіть якщо так, то маю на це право!

— І окрім того, ти нічого не знаєш про те, що в житті важливе, шмаркач!

— Хлопці! Припиніть! — Міколай уже передчував, що це кінець.

— Я дам тобі хорошу пораду — вибирай собі кумирів прискіпливіше, бо не хотів би я опинитися на твоєму місці, якщо ти таки станеш колись таким, як вони! — вигукнув Кайтек і вискочив із кімнати.

— Я наступив на хворий мозоль?

— Не переймайся. Він завжди був дивний.

Міколай сидів, наче паралізований. Він був готовий почути грюкання дверей і тупіт черевиків. Як він має зараз повестися? Лишитися з Макаром чи побігти за Кайтеком? Він не міг вибрати, бо обидва варіанти були погані. Утім двері не грюкнули, ноги не збігли похапцем сходами, у квартирі панувала тиша. Макар виглядав так, наче взагалі не заморочувався незручною ситуацією.

Почекавши кілька хвилин, Міколай устав подивитися, що відбувається, та щойно він прочинив кімнатні двері, одразу злякано відсахнувся назад. Кайтек сидів за кухонним столом, опустивши голову — так, наче плакав! Малий подумав, що йому здається, однак поруч зі стурбованим виразом на обличчі стояв дідусь, зосереджений і мовчазний. Помітивши Міколая, він швидко похитав головою на знак: «Не заважай».

Дідусь Амадей умів слухати, може, йому вдасться витягнути щось із Кайтека? Та судячи з виразу, з яким він пізніше зайшов до кімнати Макара, тримаючи тацю з нарізаним маківником і двома чашками чаю, хороших новин він не приніс.

— Кайтекові стало погано, — пояснив лише він. — Він поїхав додому. Просив попрощатися з вами за