Читати книгу - "Книга Джунглів"

Рік минув після великої битви з Дикими Собаками і після смерті Акели, і Мауглі виповнився сімнадцятий рік. Та на вигляд він був старший, бо постійний рух, свіжа їжа і звичка купатись, щойно йому стане жарко чи душно, зробили його дуже міцним та здоровим. Коли він хотів оглянути лісові дороги, то міг півгодини висіти, тримаючись рукою за гілку. Він міг зупинити на бігу молодого оленя і, вхопивши його за роги, повалити додолу. Міг навіть збити з ніг великого дикого кабана з тих, що живуть у північних болотах. Досі Народ Джунглів боявся Мауглі, бо він був розумний, а тепер його почали боятися ще й тому, що він був дужий. І коли Мауглі йшов кудись у своїх справах, звістка про його наближення відкривала перед ним усі шляхи. Проте його погляд завжди лишався спокійним. Навіть коли він бився, очі в нього не палали вогнем, як у чорної пантери Багіри. Його погляд тільки ставав більш пильним та жвавим, і то було дивно навіть самій Багірі.

Якось вона спитала про це Мауглі, і він відповів зі сміхом:

– Коли мені не пощастить на полюванні, я злий. Коли не попоїм день чи два, то дуже злий. Хіба мої очі цього не виказують?

– Рот у тебе голодний, – сказала Багіра, – аз очей цього не видно. Чи ти полюєш, чи їси, чи купаєшся – очі в тебе завжди однакові, мов камінь у дощ і в посуху.

Мауглі ліниво позирнув на пантеру з-під довгих вій, і вона, як завжди, опустила голову. Багіра знала, хто її хазяїн.

Вони лежали на схилі високого пагорба над річкою Вайнгангою, і вранішній туман стелився перед ними білими пасмами. Коли зійшло сонце, ці смуги обернулися на бурхливе золотаво-багряне море, потім попливли догори, і косі промені впали на суху траву, де відпочивали Мауглі та Багіра. Холодна пора вже минула, листя на деревах поблякло, висохло і тихо шелестіло під вітром. Та ось один малий листок стріпнувся, зашарудів об гілку, і це розбудило Багіру. Вона вдихнула ранкове повітря з довгим, протяжним пирханням, перевернулася на спину і спіймала передніми лапами тріпотливий листок.

– Рік повернув на нове, – сказала вона. – Джунглі рушили вперед. Скоро настане пора Нових Розмов. Бачиш, навіть листок це знає. І це дуже добре!

– Трава ще суха, – відповів Мауглі, вирвавши з корінням жмутик трави. – Навіть Весняне Око (дрібненька червона квітка, схожа на восковий дзвіночок), – навіть Весняне Око ще не зацвіло. Багіро, чи личить чорній пантері отак качатися на спині і махати лапами, наче лісовій кішці?

– Аоу! – відгукнулася Багіра. Було видно, що вона думає про щось інше.

– Слухай, та хіба ж личить чорній пантері отак викручуватись, кахикати, вити і валятися по траві? Не забувай, ми з тобою – хазяї Джунглів!

– Авжеж, малий, так воно й є. – Багіра хутко звелася на ноги й обтрусила пилюку зі своїх кошлатих чорних боків (вона линяла після зими). – Звісно ж, ми з тобою хазяї