Читати книгу - "Моє сторіччя"

він його назвав, «цілковито надійно захищеного від атомної небезпеки родинного бункера». Це також йому вдалося. Нещастя сталося тоді, коли він знаходився всередині своєї будівлі й перевіряв її міцність. Обшивка тріснула — і його засипало уламками бетону. Допомога надійшла надто пізно.

Ні, ми не завершили цю його справу. Заперечувала не лише бабуся. Я ж пішла навіть далі — і брала участь у великодніх демонстраціях проти використання атомної енергії, що точно не сподобалося би татові. Багато років я ходила на такі марші. А в зрілому віці, разом зі своїми синами, протестувала в Мутланґені та Гайльбронні — проти ракет «Першинґ». Але, як нам усім відомо, це не дуже допомогло.

1956

У березні того сумного і буремного року — року, коли один із них помер у липні, майже відразу після своїх сімдесятих уродин, а інший у серпні, не доживши навіть до шістдесяти, через що я збайдужів до світу, бо його сцена здавалася мені відтепер спорожнілою, — я, студент німецької філології, який старанно пописував вірші у тіні двох гігантів, зустрів їх обох — біля могили Кляйста, у цьому, з виглядом на Ваннзеє, відлюдному місці, де вже відбулася не одна, і випадкова, і за домовленістю, дивовижна зустріч.

Я гадаю, вони вибрали час і місце таємно, можливо, домовлятися їм допомагали жінки. Цілком випадковим свідком їхньої зустрічі став тільки я, непомітний студентик десь на задньому тлі, який уже з другого погляду впізнав обох: першого — із його «буддистською» лисиною, і другого — тендітного, уже позначеного хворобою. Мені було складно тримати дистанцію. Але той березневий день був не лише сонячним, а й безвітряним, тож до мене долинали їхні голоси: один промовляв басом, а другий — тонше, із ледь помітним посвистуванням. Обоє говорили небагато, з перервами. Вони то ставали поряд, наче на спільному постаменті, то розходилися на невелику відстань. Один був літературним, а тому некоронованим королем Західної частини міста, другий — найчастіше цитованим письменником у Східній. А оскільки у той час між цими частинами міста точилася війна, хай навіть лише холодна, то їх часто зіштовхували і протиставляли. Тож така зустріч, поза регламентом цих бойових дій, могла би відбутися лише завдяки подвійним хитрощам. Здається, обом моїм кумирам подобалася ця нагода на годинку вирватися зі своїх ролей.

Так це виглядало збоку, таке враження справляла і їхня усамітнена розмова. В усьому, що я зміг почути чи додумати собі з почутих реплік та їхніх уривків, не було й натяку на взаємну ворожість. Однак при цьому вони ловили один одного на слові — за допомогою цитат, вибір яких в обох був вельми двозначним. Один продекламував із вірша «Нащадок»[34]:

Коли всі помилки вже будуть зужиті, Сидітиме навпроти нас порожнеча — Наш останній співрозмовник.

Другий у дещо легковажній манері продекламував останню строфу з раннього вірша «Чоловік і жінка йдуть через ракові бараки»[35]:

Рілля довкола ложа набрякає, Плоть стала полем. Все палає. Сік плине і стежок шукає. Земля нас кличе.