Читати книгу - "Корсунь козацький"

Україну прийшов сам султан Мухамед IV з 200-тисячною армією. Але ця допомога ще більше відвернула населення від Дорошенка. Через безчинства татар, як повідомив у своєму листі від 9 березня 1672 р. комендант Білої Церкви Льобель, було вбито корсунського полковника Ганібала (?), паволоцького полковника Гамеку (?) та корсунського писаря[254]. Ганібал, можливо, був наказним полковником. Це ім'я не фігурує в літописах і джерелах, за винятком названої праці.

У липні Дорошенко розгромив під Четвертинівкою шеститисячний корпус Лутецького і козаків Ханенка, а на початку серпня разом із турками взяв Кам'янець-Подільський. У результаті цього 28 жовтня 1672 р. Річ Посполита й Османська імперія уклали Бучацький мирний договір, за яким Поділля ставало турецькою провінцією, а Козацька Україна, як держава, перейшла під протекторат Османської імперії. Дорошенко проголосив закінчення війни з Польщею, і всі міста Правобережжя визнали його владу. Але сили гетьмана були виснажені. Були зруйновані Київщина й Брацлавщина. Серед населення поширювались чутки про знущання турків над християнами. Вони підбурювали народ проти Дорошенка, вважаючи його головним винуватцем розрухи. Тепер популярність почав набувати Я. Собеський, який всіма силами рятував свою Батьківщину. Дорошенко й сам виявляв незадоволення турецькою протекцією. Наприкінці грудня на раді в Чигирині вирішувалось питання доцільності османського протекторату. Та вона ухвалила не відступати від султана, бо «нікуди діватися».

У березні 1672 р. на Лівобережжі замість Д. Многогрішного Москва поставила гетьманом військового суддю Івана Самойловича. Скинутий гетьман, якого звинуватили у зносинах із Дорошенком і в намірі стати під турецьку протекцію, був відряджений до Москви, де його піддали жорстоким тортурам, і засуджений до страти, котру замінили довічним засланням до Сибіру. Там він, зокрема, відзначився у боротьбі з китайськими бандитами (хунхузами), брав участь у дипломатичних переговорах, які завершилися укладенням першого в історії російсько-китайського договору (Нерчинський договір 1689 р.). Через деякий час Многогрішний пішов у ченці й помер в одному з сибірських монастирів 1702 (?) р.

Новообраний лівобічний гетьман І. Самойлович 17 червня 1672 р. уклав у Козацькій Діброві поблизу Конотопа (тепер Сумська область) з Москвою «10 статей». Вони доповнювали «Глухівські статті» 1669 р. і значно обмежували права гетьманського уряду. Сподіваючись на підтримку Москви, І. Самойлович вирішив об'єднати Україну «під своїм регіментом». Назрівала нова війна. Лівобережні полки й московські війська зосередились біля Дніпра, з заходу загрожували поляки. Дорошенко зайнявся укріпленням сторожі на правому боці Дніпра, враховуючи польську загрозу. 23(13) грудня 1672 (?) р. він видав універсал, наказуючи козакам Білоцерківського та Паволоцького полків разом із сім'ями перебратися до Корсуня, куди і сам обіцяв підійти з військами[255].

На заході Я. Собеський розбив турецький загін Хусейна-паші під Хотином і 12 листопада 1673 р. взяв Хотин. Але поляки не розвинули свій успіх. Весною 1674 р. вони були вибиті з Молдавії.

Проте головні події розгорталися на сході. Наприкінці січня 1674 р. Іван Самойлович послав свого сина Семена з московським князем Ромодановським на Правобережжя. Військо Дорошенка стало в районі Корсуня й Лисянки. Тоді ж Самойлович під Лисянкою розбив військо Григорія Дорошенка, брата українського гетьмана. Він переховувавсь у місті, але козаки збунтувались і видали Григорія лівобережцям. Семен Самойлович взяв Канів і послав у лютому під Корсунь Михайла Кияшка «з товариством». Але корсунці зачинилися в місті, і Кияшко відступив[256]. Водночас корсунці не пустили і п'ять правобережних полків на чолі з осавулом Гамаліею, через що ті відійшли до Лисянки.

У цей час у Корсуні жив Іван Мазепа, який з 1669 р. перебував на службі у гетьмана П. Дорошенка і виконував його різні дипломатичні доручення. У Корсуні десь у 1668—1669 р. він повінчався з Ганною, дочкою генерального обозного Семена Половця й удовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича.

1674 р. приніс новий наступ військ Г. Ромодановського та І. Самойловича проти правобережного гетьмана. На початку року в Корсуні стояли Корсунський, Брацлавський, Кальницький і Паволоцький полки. Вони вели безперервні бої з військами Самойловича і Москви. Але воєнні поневіряння викликали невдоволення козаків. Серед них почали переважати промосковські настрої. Тому в лютому Дорошенка зрадили корсунський полковник Михайло Соловей, паволоцький — Костянтин Мигалевський та військовий суддя Я. Улізко. Вони перейшли на Лівобережжя і 17 березня на раді в Переяславі присягнули на вірність московському царю[257]. На цій раді Михайло Ханенко склав булаву, надану йому королем Речі Посполитої, а Самойловича було визнано гетьманом «на два боки Дніпра, аж до Дністра». Самойловичу підкорилися Корсунь, Черкаси, Канів, Умань та інші правобережні міста[258].

Проте Дорошенко не здався. Протягом весни і літа за допомогою османського війська на чолі з візиром Кара-Мустафою він зайняв усе Правобережжя. Семен Самойлович змушений був відступити на лівий берег. Дорошенко залишився гетьманувати на руїні. Багато тисяч людей загинуло, багато пішло в татарську неволю, а ще більше розбіглося. Тікали в основному на Лівобережжя, часом спалюючи свої хати.

23 грудня 1674 р. Дорошенко видав універсал, у якому містився наказ, щоб усі жителі з населених пунктів понад Дніпром йшли до Корсуня. Туди обіцяв підійти і сам гетьман з кримськими ордами, які очолювали калга-султан і нурадин-султан[259]. Привернути Дорошенка на бік Польщі мав намір і львівський єпископ Йосип Шумлянський. З відповідними пропозиціями він їздив до Дорошенка в Чигирин, а повертаючись додому, 16 лютого 1675 р. зупинявся в Корсуні. Проте Дорошенко відмовився від пропозицій Й. Шумлянського