Читати книгу - "Червоні хащі"

і мене повело вбік. Водій схопив мене за плечі й притримав, після чого я побіг — так швидко, як тільки міг, — через двір і дорогу до будинку за квітами, де почав гукати ту кляту Наташу. Вона майже відразу визирнула у вікно, і я їй так замахав руками, що вона похапцем рвонула кудись углиб хати. І вже за кілька хвилин у дверях стояв Журба — у своїх незмінних трусах по коліно й у майці, спираючись на чиюсь палку з темного дерева.

— Що сталося?

— Біда, Гриша. Цей, — показав я на водія, котрий стояв за моєю спиною, — чув, що по радіо казали: пожежа в будинку престарілих на тому березі.

— Боже мій, тільки би не в нашому!

— Давай, телефонуй! Грузінка ж тобі телефона давала.

І ми побігли вдвох до Гришиної хати, де він довго шукав у своїй торбі того телефона і не міг знайти. Я вже вирішив, що треба підіймати санітара: в нього ж теж мав бути номер завідувачки, — коли Гриша нарешті надибав слухавку, розкрив її й узявся вдивлятися в екран.

— Дай йому, — я висмикнув ту розкладну трубу й віддав водієві. — На першу цифру вона записана.

Той просто натиснув одиницю й одразу віддав слухавку мені.

Я трохи подумав і передав її Григорієві. Той сумно видихнув, подивився на мене собачими очима й нарешті притулив телефон до вуха.

Здавалося, він стояв так цілу нескінченність, як тут його лице змінилося. Він закричав:

— Зіно, Зіно, скажи мені, що все добре. Це я, Журба!

Моє серце почало вибивати такі гопаки, що я б із задоволенням заковтнув увесь кардіонабір Новіченкової, від якого зазвичай відмовлявся. Гриша прикрив очі рукою й істерично заверещав:

— Усі живі?

Там йому щось відповіли, він відняв руку і, дивлячись кудись крізь нас, тихенько спитав:

— Хто?

За кілька секунд він закрив ту кляту трубку, опустив руки, враз якось постарішав, позбувшись свого генеральського шарму, подивився на мене і прошепотів:

— Йосип.

Глава дев’ята,
в якій маленькі дурниці стають великими

З того, що спромігся зрозуміти Григорій, виходило, що пожежа сталася десь під ранок і десь у районі кухні. Усі змогли вийти надвір, але — щойно мешканців порахували — Йосип раптом упав: не витримало серце. Що там далі відбувалося — Зіна не сказала, бо ще працювали пожежники і їй було не до нас.

Журба плакав, сидячи на шкіряному дивані, екіпаж мовчки стояв поруч, а я намагався зрозуміти, що нам робити далі. У голові вироювалися питання, одне гірше за інше. Хто підпалив? Невже Грузінка вирішила в такий спосіб закрити будинок? Чому не врятували Йосипа? Де була лікарка? Чи викликали «швидку»?

Але ставити їх було нікому, тож я вирішив, що тепер доведеться бути мені за старшого, і наказав швидко збиратися. Водій спробував нагодувати нас яєчнею, яку принесла Наталя, та який може бути сніданок, коли дізнаєшся про те, що твого будинку немає, а сусід помер, щойно врятувавшись із полум’я?

Ми швидко зібрали речі й завантажилися до машини. Разом із двигуном увімкнулось і радіо, яке заохочувало нас не стояти, а стрибати. Я так гучно цикнув, що водій терміново вимкнув музику, і ми рушили з місця. Поки розверталися, Журба старанно роздивлявся, чи не вийде попрощатися сусідка, та на її подвір’ї нікого не було. Навіть кішки десь поховалися.

Коли ми повернули на дорогу, Гриша сумно видихнув і сказав:

— Заберу тебе до себе. Це ж мій будинок. А той Серьожа, якщо має гроші на море, якось сам проживе. Будемо жити, Бродягу заберем… Господи! — смикнувся він. — Я ж про собаку не спитав! Той оглашенний міг же забігти туди!

Але що я міг йому відповісти? Тільки знизав плечима: незабаром усе самі дізнаємося. Та Гриша не вгамовувався:

— Ми на дві пенсії та на німецькі ще довго протягнемо, да? — знову не дочекавшись відповіді, він зачепився оком за якийсь поворот і сказав: — А нам от сюди було би треба — на кладовище. Але…

Так, але ж не сьогодні.

— Ти вибач, Богдане, — додав Гриня трохи згодом, коли ми вже виїхали на трасу, — я знаю, що зараз дурню несу, але… Коли говорю, воно трохи легше.

— Та добре, говори вже.

— Я ж до мами збирався. Ну, поки не цей… Так вона там лежала, на кладовищі нашому…

Витиснувши з мене схвальний кивок, Гриша трохи збадьорився і почав розповідати про маму. Навіть підвищивши голос — на той випадок, якщо спереду теж захочуть послухати. Історія була не нова, він колись уже розповідав її за обідом, але, мабуть, забув про це. Проте ж і я міг про це забути, тому рахунок у нас був «один — один».

Ще до того, як Журба подався в остарбайтери, мама взимку сорок другого взяла мішок картоплі й повезла на «мінку» до Черкас. На санчатах, — тоді інших варіантів не було. Батько воював, тому Гриня лишився за дорослого. Та марно вони її чекали — так і не повернулася. Тоді багатьох на базарах і на вокзалах забирали до Німеччини, от він і вирішив, що й із мамою таке сталось.

І уявіть собі: так і було! Після війни і він повернувся додому, і вона! І пощастило: ні його,