Читати книгу - "Сюрпризи долі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Перший до дна!
— Я сп’янію, — спробувала відбитися Марина.
— Після холоду треба розігрітися, а то ще застудишся.
— Що би я без тебе робила?
— Тобі сподобався концерт? — Георгій вдруге налив коньяку.
— Дуже.
— Які картини тобі ввижалися під час «Моєї Батьківщини»? — поглянув із цікавістю на Марину.
— Якщо чесно, то нічого нового. Увесь час подумки поверталася додому.
— Непогано, адже дім — це мала батьківщина.
— Мені тут у столиці некомфортно.
— Тебе тягне до Олеся.
— Дуже.
— Невже вдома цікавіше?
— Там затишно.
— І все? Тобі не хочеться нових відчуттів? Ніколи не повірю!
— Сама не знаю. Мабуть, хотіла б ще щось пізнати.
— Що саме, можеш пояснити? — зацікавився Георгій.
— Гріх нарікати, в мене все добре і вдома, і на роботі.
— А душі сумно?
— Щось схоже.
— А ти не пробувала ще чимось займатися?
— У мене немає часу, побут поглинає все.
— Уяви себе важко хворою, що не можеш виконувати щоденні справи.
— Тіпун тобі на язик, не хочу про таке й думати.
— А ти спробуй. Довкола ніч. Звичні речі віддалилися на недосяжну віддаль, огортає страшний жаль, ти ще багато чого не спробувала у житті.
— Твоя правда, ми частенько жалкуємо за тим, що втрачаємо.
— Ти бідкаєшся, що так і не зробила чогось найважливішого. І раптом — диво. Ти одужала! Доля подарувала ще один шанс. Що робитимеш?
— Напевно, спробую надолужити втрачене.
— То що тобі заважає робити це вже зараз?
— Спробую, — замислилася Марина.
— Сьогодні ти прослухала геніальний твір Сметани, він написав цю річ, коли цілком втратив слух.
— Неймовірно, як і Бетховен? Звідки така сила волі? — здивувалася Марина.
— Музика, як і вірші, ллються з глибин серця. Митцю не обов’язково чути власне творіння. Для нього найважливіше, щоб його почули інші.
— А якщо інші не так зрозуміють, як хотів сказати митець?
— Ще краще! Це свідчить про його багатогранність. Кожен сприймає світ на свій лад і бачить лишень те, що хоче побачити.
— Хоче, чи може?
— Це одне і теж, хоча багато хто заперечує таку думку.
— Гаразд, що особливого побачив ти в цій симфонії?
— Цікаве запитання. Скажу відверто: мені важче, ніж тобі, відповісти, оскільки знаю задум Сметани. З одного боку, це добре, та з іншого — знання інколи зайві, оскільки вкладають думку в шаблон і перешкоджають фантазувати.
— Я теж прочитала про кожну частину в програмці. Однак багато чого мені незрозуміло.
— Ти не знаєш історії Чехії.
— Погоджуюся, ось наприклад, третя частина називається «Шарка». Поясни, звідки така дивна назва.
— Шарка — ім’я дівчини. Колись давно в Чехії жінки вирішили повстати проти чоловіків. Вони покинули свої сім’ї і об’єдналися у військо в Дівочому замку на чолі з могутньою Властою.
— Щось схоже на амазонок?
— Так. Вони зненавиділи чоловіків і безжалісно їх убивали, а особливо їхня вожачка — Власта.
— А хто така Шарка?
— Власта вирішила знищити могутнього лицаря Цтірада та його військо. Шарка отримала наказ підступно приспати Цтірада і його людей, напоївши медом. Коли чоловіки мирно заснули, на них накинулося жіноче військо і всіх винищило.
— І Цтірада?
— І його.
— А він кохав Шарку?
— Так, і вона його.
— То навіщо так вчинила?
— Бачиш, часто ми є рабами обставин, за що сплачуємо непомірно велику ціну. Шарка не витримала розлуки з милим і кинулася зі скелі.
— А що означає назва шостої частини — «Бланік»?
— Бланік — таємнича гора, в надрах якої живуть легендарні лицарі. Чехи вірять, що одного разу скеля розкриється, і з неї вийде непереможне військо захистити батьківщину від ворога. В цю частину твору автор заклав глибокий філософський зміст. Бланік — це двері у вічність, через них повинен пройти кожен, щоб у майбутньому повернутися оновленим.
— Бланік означає смерть?
— Можна і так сказати, хоча я б так не узагальнював.
— Що є сильнішим за смерть?
— Життя. Хоча для поета інколи важко відокремити одне від одного.
— Ти живеш в іншому світі?
— Поет бачить те, чого не бачать інші.
— Тобі комфортно?
— Не так легко відчувати себе іншим.
— Чи самотнім? — додала Марина.
Георгій підвівся і почав декламувати:
«О, те що ми поети — жодних сумнівів нема, Бо кучері наші розвіюються по вітрах Немовби то знак прадавній для митців і слова Хитромовні ми навчились вбудувати у рядах Тепер живе кожен з нас мовчазний, сам-один Однак гордовито в душі ми приховали Наш потаємний скарб. Задзвонив вечірній дзвін І ми із хвилюванням душею задрижали».Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сюрпризи долі», після закриття браузера.