Читати книгу - "Кобзар"

Княгиня взаперті сидить. Її і в сіні не пускає Убогих брат. А що ж робить? Сама втекла і повінчалась, І батько й мати не пускали, Казали: вгору не залазь. Так ні, за князя. От і князь! От і пишайсь тепер, княгине! Загинеш, серденько, загинеш,

Мов ряст весною уночі. Засхнеш, не знатимеш нічого, Не знатимеш, як хвалять бога, Як люде люблять, живучи. А жить так, господи, хотілось!

Хотілось любити, Хоть годочок, хоть часочок На світ подивитись. Не довелось, а все було, Всього понадбала Стара мати. Саму тебе Мов намалювала, Хоч помолись перед тобою, Мов перед святою… Красо моя молодая, Горенько з тобою! Жить би, жить та славить бога І добро творити, Та божою красотою Людей веселити. Так же ні. А молодії Та карії очі Щоб марніли в самотині… Може, бог так хоче? Боже! Боже! Даєш волю І розум не світі, Красу даєш, серце чисте… Та не даєш жити. Не даєш на рай веселий, На світ твій великий Надивитись, намолитись І заснуть навіки.

Невесело на світі жить, Коли нема кого любить. Отак і їй, одній-єдиній, ще молодій моїй княгині, Красу і серце засушить І марне згинуть в самотині. Аж страшно!.. А вона молилась І жить у господа просилась, Бо буде вже кого любить. Вона вже матір'ю ходила, Уже пишалась і любила Своє дитя. І дав дожить Господь їй радості на світі. Узріть його, поціловать Своє єдинеє дитя, І перший крик його почути… Ох, діти! Діти! Діти! Велика божа благодать!

Сльози висохли, пропали, Сонце просіяло, І княгиня з дитиною Не тією стала. Ніби на світ народилась - Гралась, веселилась… І княжні своїй маленькій Сорочечки шила. І маленькі рукавчата Шовком вишивала, І купала, й колихала, Сама й годувала. Бо княгині тілько вміють Привести дитину. А годувать та доглядать Не вміють княгині.

А потім оха: - Забуває Мене мій Поль або Філат! - За що ж воно тебе згадає? За те, хіба, що привела?

А моя свою дитину Сама доглядала. А п'яного свого князя І не допускала. Мов яблучко у садочку, Кохалась дитина. І говорить уже стало, І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила… І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І богу молитись І азбуку по кунштиках Заходилась вчити. І що божий день купала, Рано спати клала І пилиночки на неї Впасти не давала. І всю ніченьку над нею Витала, не спала. Надивлялась, любувалась Княжною своєю… І жениха їй єднала І раділа з нею, І плакала; довгі коси Уже розплітала І, лишенько, свого князя П'яного згадала - У мундирі. Та й закрила Заплакані очі. А дитині нібо сниться, Мов вимовить хоче: - Не плач, мамо, не розплітай Мої довгі коси - Посічуться… - Що день божий Радості приносить Своїй матері щасливій Дочка уродлива. Мов тополя, виростає Світові на диво. Виростає… Та недовго Буде веселити Свою матір. Бог карає Княгиню на світі… А за віщо? Чудно людям, Бо люде не знають, Чому добре умирає, Злеє оживає, Занедужала княгиня, І князь схаменувся. За бабами-знахарками По селах метнувся. Наїхали… Заходились. Лічили, лічили… Поки її, безталанну, В труну положили.

Не стало на селі княгині, І гусла знову загули. А сирота її в селі, Її єдиная дитина! Мов одірвалось од гіллі, Ненагодоване і босе, Сорочечку до зносу носить. Спеклося, бідне, на жару. Лопуцьки їсть, ставочки гатить В калюжах з дітьми у яру. Умийся, серденько! Бо мати Он дивиться й не пізнає Межи дітьми дитя своє. І думає: тебе не стало… Умийся, серце, щоб пізнала Тебе, єдиную свою… І господа б благословляла За долю добрую твою. Умилася. А добрі люде Прибрали, в Київ одвезли У інститут. А там що буде, Побачим. Гусла загули, Гуляє князь, гуляють гості, Ревуть палати на помості, А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні. Кара господева. Тисячами гинуть Голоднії люде. А скирти гниють. А пани й полову жидам продають. Та голоду раді, та бога благають, Щоб ще хоч годочок хлібець не рожав. Тойді б і в Парижі, і іншому краї Наш брат хуторянин себе показав. А бог куняє. Бо се було б диво, Щоб чути і бачить - і не покарать. Або вже аж надто долготерпеливий…

Минають літа; люде гинуть, Лютує голод в Україні, Лютує в княжому селі. Скирти вже княжі погнили. А він байдуже - п'є, гуляє Та жида з грішми виглядає. Нема жидка… Хліби зійшли, Радіють люде, бога просять… Аж ось із Києва привозять Княжну. Мов сонечко зійшло Над обікраденим селом. Чорнобрива, кароока, Вилитая мати. Тілько смутна, невесела…

Чого б сумувати? Або, може, вже такою Воно й уродилось? Або, може, молодеє Чи не полюбило Кого-небудь? Ні, нікого. Весела гуляла, Мов ласочка з кубелечка, На світ виглядала З того Києва. Аж поки Побачила села Знівечені. З того часу Стала невесела.

Мов сизая голубонька, Село облетіла. У всіх була, всіх бачила, Всі повеселіли. Там словами привітала, Там нагодувала… Що день божий обходила Село. Помагала Усякому. А сироти До неї в покої Приходили. І матір'ю Своєю святою Її звали. І все село За неї молилось… А тим часом жиди в селі З грішми появились. Радіє князь, запродує З половою жито. І молотить виганяє Людей недобитих. Змолотили, нівроку їм, За одну годину І з клунею провіяли… Князь і не спочинув, На могорич закликає, Та п'є, та гуляє Аж у гаї… Бо в покоях Дочка спочиває.

Гармидер, галас, гам у гаї, Срамотні співи. Аж лящить Жіночий регот. Завиває, Реве хазяїн: - Будем пить, Аж поки наша доня спить.

А доня взаперті сидить В своєму сумному покої І дивиться, як над горою Червоний місяць аж горить, З-за хмари тихо виступає. І ніби гори оживають. Дуби з діброви, мов дива, У поле тихо одхожають. І пугач пуга, і сова З-під стріхи в поле вилітає, А жаби крякають, гудуть. Дивіться, очі молодії, Як зорі божії встають, Як сходить місяць, червоніє… Дивітеся, поки вас гріє, А зорі спати не дають.

Головою молодою На руку схилилась, До півночі невесела На зорі дивилась Княжна моя. Дивилася… Та й плакати стала. Може, серце яке лихо Тихо прошептало? Та байдуже. Поплакала Трошки, усміхнулась, Помолилась та й спать лягла. І тихо заснула.

В гаю все покотом лежало - Пляшки і гості, де