Читати книгу - "Корпорація ідіотів"

на літак. Що-що? Мусиш, ти мусиш щось зробити. Як це ти не знаєш що? Спробуй зателефонувати до аеропорту своєму Павлу чи авіалініям, нас от-от мають визволити, тому якщо він і запізнюватиметься, то не більше, ніж на півгодини. Ага, вони ще й не стільки чекають, коли говорити з ними переконливо. Все, па-па». З такою коханкою — секретарка, помічники, радники — на фіг не потрібні. «Все, він задзвонить, куди треба. Не хвилюйтеся». І мені трохи попустило.

Всі двадцять хвилин, які ми провели в ліфті після цього дзвоника (до речі, Сашко віддзвонився і сказав мені, щоб я переказав «Натусику», що він усе зробив, як слід, а ще поцікавився, чи не привезти нам чогось?), ми крили матюками аварійників і робили припущення, чим вони там займаються. «Це ж набрехали, що вже виїхали, а самі сидять, грають в очко та пиячать». «От самі заправилися портвешком, а тепер поїхали ще й заправляти машину, бо пального в них немає. Пропили пальне». «Вже напилися так, що дороги не бачать». «Зараз так спекотно, вони з пивом та воблою на Дніпро пішли». «А куди їм поспішати? Робочий день іде, все нормально, люди нікуди не подінуться. Куди їм подітися? Вони ж у ліфті сидять». А потім пішли суцільні мати, я б із задоволенням тут їх навів, але не почув нічого оригінального, стандартні матюки, ви їх точно знаєте. Нарешті вони прийшли, ахалай-махалай, нас визволено за допомогою тонкої дротинки. Три величезних парубійка. З однією тоненькою дротинкою. Коли ми опинилися на волі, ми розбіглися кожен у своїх справах, навіть не полаявшися з аварійниками з приводу їхньої повільної праці, тому що як не крути, а сварити власних визволителів було таки незручно.

Дзвоник. Валерій. «Ти де?» Кажу, що заповнюю митну декларацію. «Поквапся. Чого ти зволікаєш, я не розумію? Де ти був? Чого? Хутчіш давай. Бо Жорж хвилюється». До літака я потрапив останнім, навіть відчув себе членом уряду: останній, один, той самий, на якого нарешті сидять і слухняно чекають семеро! Літак, який не злітає, схожий на ліфт, що застряг. Ти сидиш і нічого не можеш із цим вдіяти. А я — сам, кум королю, у супроводі дівчинки та хлопчика з раціями, в які вони постійно щось шепотіли, сам у маленькій біленькій машині, на задньому сидінні, розкинувши монтанівським орлом руки.

Краса. Втім, коли я зайшов, усі пасажири на мене дивилися поглядами найманих убивць, жертва яких дозволила собі змінити маршрут.

Мені все життя бракувало уваги, але ви знаєте, іноді від уваги дуже плющить. Злі, знервовані обличчя. Як мені знайти обличчя Жоржа Юрійовича, людини, що розумілася на власності й мала повноваження очолювати делегацію та вести переговори? Що я ще знав про нього? Трохи за сорок. Русявий. З Донецька (напрочуд модне походження на початку XXI сторіччя). Ще мене попередили, що до Києва він прилітає із Франкфурта і відразу відлітає до Москви. А мені треба з ним познайомитися й виробити спільну позицію.

Я сидів у літаку в білому костюмі з коноплі (випрасувана марихуана), поглинаючи коньяк «Клінков ВІП» із фляжки. Отже, ми летимо. Тому треба пошукати Жоржа. Я почав уважно роздивлятися публіку, яка миттєво втратила інтерес до мене (як і я сьогодні до аварійників), щойно літак затупотів коліщатками по смузі. Я проводив оглядини. Ось. Судячи з квадратоподібної голови та плечей, що стирчать по боках від крісла, цей чоловік не цуратиметься питань власності, особливо чужої власності, і, цілком можливо, походить із модного міста Донецька. Я наблизився, на його шиї помітив Пашу Картьє, який впився в усі його пори. «Доброго дня. Жорж Юрійович, якщо не помиляюся?» На мене дивилися добрі, каламутно-зелені очі. «Ага! Стецько! Слухай, а ти — спритний. Я все думаю, як ти мене… а ти… і костюмчик такий — нічого собі… молодець. Цілком наша людина». Я не знав, радіти цьому чи ні, бо не знав, який зміст вкладав життєрадісний Жорж у поняття «наша людина». Я ввічливо всміхнувся.

«Сідай! Тут — порожньо». Він кинув оком на крісло поряд. Я сів. Манерою розмовляти та рвучким раптовим, але постійним гигиканням Жорж Юрійович нагадував мені Лікаря Лівсі з мульта Данила Черкаського «Острів скарбів». Коли я сів, він одразу розповів мені анекдот. «Це щоб ти збагнув, яка в нас спільна, ги-гик, позиція!» анекдот Жоржа Юрійовича, розповідається тут для того, щоб ви краще збагнули, яка, ги-гик, золота людина Жорж Юрійович.

«Відсидів браток у тюрязі від дзвінка до дзвінка. Нікого з корешів не здав, поводився гідно, ні на кого не стукав, а коли відкинувся з зони, то друзі його стріли як слід, усім забезпечили з голови до ніг. Бо — заслужив, правильний чувак тому що. І от десь через рік телефонує йому пахан один, щоб розпитати, що й як, яке життя-буття. Питає: „Ну, кореш, як ти там, не бідуєш? Той відповідає: Я в повному шоколаді. Хаза в мене шикарна, тачила така, що ДАІ зупиняти боїться. В леве купаюся, все таке зашибись, в дружини дали таку дівку — білявка з сідницями, цицьками, ротом, очима, суцільні заздрощі, а не дівка. Що й казати — вільне життя, замкнувся у ванній, дрочу собі, ніяка сука не заважає“. Той питає з непоняткою повною в голосі: „Слухай, якщо в тебе така гарна дружина, то чого ж ти її не нахиляєш, не трахкаєш?“ Йому цей відповідає: „Нахиляти? Трахкати? Дружину? За що? Вона ж зі столу не тирить, ніколи мене не закладає…“»

Я гигикнув. За це мене було радісно вдарено по плечі. «Бачу, ти повністю наша людина. Прорвемося». Спільні позиції вироблялися з карколомною швидкістю. В кишені крісла, яке я періодично штурхав ногами і щоразу незадоволена пика вусатого дядька поверталася до мене з претензіями, я знайшов, так, — «Московський комсомолець». Чудово. Розгорнув. Цікава стаття про скінхедів. Лисих молодиків, котрі ненавидять грузинів, арабів, фанів київського «Динамо», і, я так думаю, несхвально ставляться до негрів. Як побачать — відразу лупцюють ногами. І пики у кров. Тільки так. І в мене з’являється мрія. Я уявляю собі, як я, чаклун, під час футбольного матчу «Спартак» (Москва) — «Динамо» (Київ) у центр стадіону обережно ставлю Валерія Леонідовича, завчасно перетворивши його на вузькоокого негра й одягнувши у вишиванку та чалму зеленого кольору з півмісяцем по центру. Цинкову труну з його тілом я б забрав особисто.

Варто зауважити, що в Жоржа Юрійовича була цікава звичка: мабуть, він думав, що я недочуваю, тому що постійно, звертаючись до мене, смикав