read-books.club » Сучасна проза » Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць 📚 - Українською

Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

120
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць" автора Лариса Володимирівна Денисенко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 51 52
Перейти на сторінку:
вони тобi не телефонували?» «Хто?» Я встигла подумати про господарiв, якi здають Мiлi хату, про податкових полiцiянтiв, про сусiдiв, яких Мiла перiодично затоплювала, але аж нiяк не про…

«Омар та Едик. Менi здалося, що вони тобi хотiли зателефонувати. То вони не телефонували, нiчого не питали про мене?» Я мовчала. «Розумiєш, я почала думати, а чи кохаю я Едика? I не змогла собi нiчого вiдповiсти. Уявляєш, зовсiм нiчого? Так дивно, я завжди наодинцi з собою була такою вiдвертою. Тодi я випадково познайомилася з Омаром. Вiн такий надiйний, ти не вважаєш? Вiн менi здається саме таким, але для впевненостi менi конче необхiдно було комусь його показати. Таким людям, що розбираються в людях. А в людях серед усiх моїх приятелiв розбираєшся ти та Едик… От я i… Вiн вiдмовився зi мною говорити про Омара, а що скажеш ти?» «Ну, вiн дуже стриманий». Так вiдповiла я. I поклала слухавку. I пiшла вкладатися спати. Завтра я буду точно знати, як звуть Андрiя. Обов'язково буду це знати. Знати - або вмерти. Тiльки так.

хii)

Зранку болiла голова. Нестерпно. Але я все одно посмiхалась i гладила її. Я не спала всю нiч, крокувала по кiмнатi, навiть розбудила маму. Розповiла їй про нього. Так важко нести це повне вiдро i не розхлюпати. Ми з мамою рiдко були вiдвертими одна з одною, нiколи не були подругами, вона зазвичай розповiдала менi щось про свою роботу, а я слухала i думала, коли вона залишить мене наодинцi з самотнiстю. Нiколи про особисте. Вона не розповiдала менi, як це - жити без батька, я нiчого не знала про її особисте життя нi до шлюбу, нi протягом шлюбу, нi - потiм. Яка вона була дiвчиною - моя мати - я не знала, менi було нецiкаво. Так само я не розповiдала їй про свої особистi здобутки, але саме тому, що їй це було цiкаво. Я завжди була невпевнена у своїх стосунках, у своїх чоловiках, у своїх почуттях, тому боялася дiлитися з кимось, менi здавалося, що чим частiше я буду про це говорити, тим скорiше вони розтануть, розчиняться в моїх сумнiвах. Мама завжди мене дратувала своєю допитливiстю. Коли йшлося про особисте життя, мама перетворювалася на професiйну нишпорку.

А зараз я насмiлилася розповiсти їй про зовсiм незнайомого чоловiка, який пiдкорив мене своїм поглядом крiзь фiранку. «Вiн дорослий?» Розпитувала мати. «Не дитина». Фиркнула я. «Чи таке буває? Скажи менi, чи буває кохання з першого погляду крiзь фiранку?» «Мабуть, буває. Як би там не було, менi подобається колiр твого обличчя, Ганю». Менi стало смiшно, давно я не почувалася настiльки щасливою, наче на очах життя моє наповнювалося сенсом, як гумовий човник, схожий на нiкудишнє ганчiр'я, перетворювався на справжнiй човен за допомогою натискання на звичайну «жабку». Я думала, як дотепно буде розповiдати нашим з ним дiтям iсторiю знайомства. Коли вони мене спитають, мамо, як ви познайомилися з батьком, я вiдповiм, що ми обидва просто обожнювали ранки. А потiм ми з ним, постiйно перебиваючи одне одного, розповiли б їм про те, як я бiгала, i як вiн стежив за мною з вiкна. I дiтям вiдразу закортить бiгати з нами, так ми будемо бiгати вже спочатку втрьох, потiм - учотирьох, а згодом, може, i вп'ятьох? Як пiде…

Спочатку я нiчого не зрозумiла, тому що дивилася на його вiкно. Потiм бiль у ногах, на мене наїхали дiти на роликах, невiдомо звiдки вони з'явилися, дiти не катаються вранцi. Я щось крикнула їм жартома. «Гей, слони на колiщатках, пильнуйте!» I знову дивилася на його вiкно. Аж вони знову повернули й почали наближатися до мене, за ними ще дiти - вже на скейтбордах, тодi я закричала, i ще хтось волав: «Звертайте, куди ви прямуєте, дiти?» Я побачила очi, їхнi очi, порожнi, шаленi, вони летiли прямо на мене, а в мене не було нiякого безпечного вiдступу. Я крутила шиєю, поштовх, знову поштовх, ноги перетворилися на палицi. Останнє, що я пам'ятаю, це - бiль та свiй крик, який поглинала безодня, потiм дамба, що неухильно наближалася. П'ятдесят або двадцять п'ять метрiв - немає нiякої рiзницi, коли в тебе вибухають вуха. I бетонна плита, яка от-от стане подушкою для твого обличчя. Нi-i-i-i-i-i-i-i-i-i.

Так дивно, я був на роботi, але почув. Я тiшився з того, що знав: завтра буде той ранок, який я не зустрiну, бо знаходитимуся в цупких обiймах здорового сну. Нарештi все це скiнчиться. Цiкаво, що там? Хтось допомагає їй пiдвестися, каже, ох, уже цi пiдлiтки, замiсть того, щоб збиратися до школи, вони влаштовують естафети на набережнiй. Роликовi перегони. Вона, переконаний, скиглить трохи. Через розбитi колiна, чи що? Нiколи не падала? Ну, то пiде на користь, дiвчинко, всi люди колись падають, нiчого страшного. Треба бути уважнiшою та обирати для ранкових прогулянок бiльш спокiйнi та безпечнi мiсця. Такий от рецепт. Бувай здорова.

Що це в обличчя? Пити. Свiтло. В обличчя. Що це б'є в обличчя? Пити. Приберiть. Свiтло. Губи. Де губи? Сухо. Сушить. Води. Немає голови. Немає голови. Немає. Як я думаю? Чим? Де голова? Води! Пити. Я бiльше не можу. Приберiть свiтло! Не можу. Тiнь. Багато. Чиї? Де? Чому? Руки. Маски. Кати? Що? Як? Пити. Сухо. Ковдру. Трусить. Ковдру. Пити.

Це ж треба. Падають люди, наче зiрки, тiльки встигай замовляти бажання. Власна необережнiсть. Одна злетiла з ескалатора, а треба, люба моя, висиплятися й за поручень триматися, як тобi говорить тьотя. Iнша злетiла з дамби. Самогубця, чи що? Дуже романтично. Черепи не витримують, тонкi в жiнок черепи. Чиясь мати ридає. Чого ж ви зараз плачете, мамо? Треба було дивитися за донькою, чого ж вона в тебе нi сiло нi впало - шугонула з дамби? Впала. Штовхнули. Угу. Всi так говорять. Попросив, щоб її десь подiли, не можу цього бачити, дратує. «Андрiю Iвановичу, ви мене пам'ятаєте? Ви мене оперували». Каже крiзь сльози. Як вони швидко дiзнаються нашi iмена та по батьковi, цi нав'язливi родичi. «Я так вам вдячна за те, що ви поставили мене на ноги, благаю, врятуйте мою донечку, чому це сталося з нею, навiщо, вона така молода, така хороша дiвчинка». I знову окремi лiтери гуркочуть камiнцями серед водограю слiз. Чому всi батьки думають, що травмувати можна лише поганих дiточок? Хто-небудь, заберiть звiдси цю жiночку. Хай посидить там, у холi.

Тепер усе просто. Чистi руки, прозорий погляд.

1 ... 51 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"