Читати книгу - "Країна Моксель, або Московія. Книга 3"

Уся ця земля від 1238 р. належала князю–оглану з роду Чингісидів — ханові Бахмету. З його роду пішло багато знаменитих князівських і боярських династій московитів.

Зверніть увагу: від Тули, Москви і «мещерських князів» через Наровчат, Темников і Касимов до самої Казані простягалися володіння і земля князів–Чингісидів.

Аби знищити пам’ять про споруджені татарами поселення й міста, їх згодом, після XV століття, перейменували, як це зробили з назвою міста Карасу, перейменувавши його на Єлець. Однак пам’ять про татарське місто Карасу збереглася в історії.

І сьогодні на карті Російської імперії у «споконвічно російських» областях збереглися тисячі татарських назв поселень, як–от: Аркадак, Актарськ, Карабулак, Балтай, Казанка, Чиганак (Саратовська область); Бакшеєво, Балашиха, Деденєво, Ікша, Меліхово, Талдом, Уваровка, Шаховська (Московська область); Сариєво, Чаадаєво, Карабаново, Тергенєво (Володимирська область); Батмани, Мит, Єлнат, Тейково, Холуй (Івановська область); Кадий, Караваєво, Судай, Шар’я, Якшанга (Костромськаобласть) та ін.

А скільки подібних міст і поселень московити перейменували за останні 500 років — одному Богові відомо. Дуже вже намагалася Московія замести і зачистити старі сліди і свідчення. Особливо старалися в радянські часи.

І було б помилкою не вказати на ще один фактор, який сприяв освоєнню татарами захоплених земель, у тому числі і ростово–суздальської. Цей фактор — загальноординська «ямська служба», тобто «служба заїжджих дворів» держави.

На головних маршрутах пересування, таких як Сарай — Твер, Сарай — Казань, Сарай — Москва та ін., «ями» розташовувалися через 30–50 кілометрів, а то й частіше. Там можна було відпочити, попоїсти, змінити коней. Як свідчив В. М. Татіщев, «ямська служба» існувала в Московії до середини XVIII століття. Хани Орди облаштовували свої землі солідно, на віки.

Ось як описав факт насадження «ямської служби» Рашид–ад–дін:

«А для того, щоб гінці могли прибувати безперервно від царевичів, так і від його величності Каана в інтересах його важливих справ, у всіх краях поставили ями… Для встановлення цих ямів призначили гінців від царевичів і визначили так, як це (тут) докладно стверджується:

— від Каана — б итикчі Курідай,

— від Чагатая — Імколчин Тайчутай,

— від Бату — Суку–Мулчитай,

— від Тулуй–хана… Ілджідай.

Згадані еміри вирушили і у всіх областях та країнах по довготі і широті земного пояса встановили ями» [48, том І, кн. 2, с. 36].

Скільки «ямів» було «встановлено» на землі народу Моксель і скільки міст і поселень виникло на базі цих «ямів», сказати сьогодні неможливо. Московити не зацікавлені в роз’ясненні цього питання.

Зауважте: Рашид–ад–дін майже повністю присвятив третій том своєї книги темі держав, які існували в XIII столітті, і дорогам, які зв’язували їх. Але московська влада донині боїться видавати цей том книги.

Що її лякає?

Думайте і вирішуйте самі.

Я не став детально опрацьовувати це питання. Лише розкрив карту, побіжно глянув на центральні області сучасної Росії. І, звичайно, відразу ж погляд упав на «Гаврилов–ям, місто,… центр Гаврилов–Ямського р–ну Ярославської обл(асті)… на р. Которосль (притока Волги), 46 км на південь від Ярославля…» [18, том 5, с. 622].

Ось вона, давня пам’ять про славні часи Московського улусу Золотої Орди! Скільки таких «ямів» існувало на шляху Сарай — Рязань — Москва — Гаврилов–ям — Ярославль — Вологда — Новгород або на шляху Тула — Москва — Рязань — Касимов — Наровчат — Казань, сьогодні можна хіба що здогадуватися, бо не люблять московити говорити на цю тему.

Проіснувала ямська служба в Московії до XVIII століття, коли «шведські та німецькі фахівці створили регулярне поштове сполучення» [54, с. 37].

Ми навели слова професора з Кембриджа Річарда Пайпса, який одночасно зафіксував: «Ямська служба, яка зв’язувала Москву з провінцією, була тим самим монгольським «ямом», тільки під іншим начальством» [54, с. 109].

До речі, таку ж саму думку висловлював і російський професор Н. О. Попов (1833–1891) у праці «Вчені і літературні праці В. М. Татіщева», 1886 року видання.

Навіть у народній свідомості пам’ять про «ямську службу» та «ямщиків» збереглася в Московії на віки. Згадайте старовинну народну пісню московитів: «Ямщик, не гони лошадей». Про чуже, невластиве народові, ніколи б не збереглася пісня на довгі часи.

Ми можемо тільки здогадуватися, чому з такою затятістю московська державна влада викорінювала будь–яку пам’ять про своє золотоординське минуле, в тому числі пам’ять про тисячі ямських поселень на землі теперішньої Московії. Швидше за все, це робилося за аналогією з тим, про що писав професор В. В. Григор’єв. Послухаймо:

«Чому дійшло до нас декілька ярликів, даних ханами митрополитам, а не дійшло жодного з даних ними князям нашим великим та удільним, тоді як останніх видано було напевне більше, ніж перших?… Дуже навіть можливо, що вони намагалися знищити їх якнайшвидше, як свідчення, що могли нагадувати нащадкам удільних князів такі речі, які їм належало зовсім забути… як геть непотрібні пам’ятки обтяжливого рабства» [37, с. 108].

Така ось правда про Московський улус Золотої Орди. Прийнявши рішення привласнити собі візантійський духовний спадок («третій Рим»), Москва крала все, що «погано лежало», і водночас знищувала те, що нагадувало про «старих царів» і рідну Золоту Орду. Не лише поміняла родовід та імена своїх князів, а навіть стерла пам’ять про поселення, храми, «ями», які берегли згадки про минуле.

7

1272 рік—заснування Москви

Цей рік для Московії став справді видатним. Адже, крім перепису населення, в 1272 році було засноване поселення Москва. Мабуть, під час перепису побачили скупчення фінських утікачів–поселенців на річках Москві, Яузі та в навколишній тайзі. А оскільки в тих диких лісах на сотні кілометрів навколо не було жодних поселень, адже навіть старовинний Радонеж був заснований Сергієм Радонезьким серед дикого лісу в «першій половині 14 століття», то цілком очевидно, що хан Менгу–Тимур дав завдання великому баскакові та митрополитові закласти в тій місцевості церкви і звести фінських втікачів–відлюдників у церковну громаду.

І, щоб не відлякувати фінських поселенців навіть назвою, ім’я поселенню не стали давати татарське, а присвоїли суто фінське, за назвою річки — Москва. Раджу московським ура–патріотам не думати, що автор викладає свій особистий погляд на цю проблему. Ні, шановні, ми опираємося на суворі церковні документи. Адже кожній людині при здоровому глузді зрозуміло: якби Москва як поселення існувала з 1147 року, то в ній обов’язково була б церква. А про жоден храм на сотні кілометрів навколо Москви до 1272 року російське православ'я не знає.

Я вже торкався цього питання у другому томі книги.

Російська православна церква не