Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

базарний день. Ноги вгрузали в грязюку мало не по кісточки, над спітнілою худобою клубочилася густа пара, змішуючись із туманом, що важкою хмарою завис над головами, наче зачепившись за димарі. Всі кам'яні загони посередині великої площі, а також тимчасові, тісними рядами споруджені на вільному місці, були повні овець; понад канавами стояли прив'язані до стовпів по троє-четверо в ряд воли та інша рогата худоба. Селяни, різники, погоничі, лоточники, хлопчаки, злодії, гультяї, найнікчемніші волоцюги змішалися в один натовп; свист погоничів, гавкіт собак, ревіння волів, мекання овець, рохкання і вереск свиней, вигуки лоточників, крики, лайка, сварка зусібіч, дзеленчання дзвіночків, шум-гам, що вихоплювався з шинків, тиснява, штовханина, виляск батогів, бійки, зойки, лемент, огидне виття, що лунало з усіх кінців ринку, і немиті, неголені, жалюгідні, брудні постаті, що шастали серед натовпу, — все це ошелешувало, приголомшувало того, хто потрапив сюди вперше.

Тягнучи за собою Олівера, містер Сайкс ліктями торував собі дорогу через те юрмище й не звертав ніякісінької уваги на сцени й звуки, що так вражали хлопця. Кілька разів він вітався з приятелями, але від їхніх пропозицій перепустити чарчину рішуче відмовлявся, вперто проштовхуючись вперед. Нарешті вони протовпилися до Хоужерлейн і тією вулицею дійшли до Холборну.

— А тепер слухай, малий, — мовив Сайкс, глянувши на годинник церкви Сент-Ендрю. — Вже майже сьома! Наддай ходи, не відставай, ледащо!

На підтвердження своїх слів містер Сайкс смикнув за руку свого малого супутника. Олівер, пристосовуючись, як міг, до швидкої ходи зломщика, побіг підтюпцем.

Вони швидко проминули площу Гайд-Парк-корнер, звернули до Кенсіпгтону, і тут Сайкс, помітивши, що їх наздоганяє порожній віз, трохи притишив ходу. На возі був напис «Хаунслоу», і Сайкс, намагаючись говорити якнайчемніше, попрохав візника підвезти їх до Айлворта.

— Сідайте, — сказав візник. — Це ваш син?

— Так, син, — відповів Сайкс і, не зводячи погляду з Олівера, мовби ненароком сунув руку до кишені, в якій лежав пістолет.

— За твоїм батьком важко угнатися, правда ж, хлопче? — спитав візник, помітивши, що Олівер зовсім захекався.

— Ет, він у мене прудкий, — відповів за Олівера Сайкс. — Звик бігати. Ану, Йоде, давай руку! Гоп! — І він допоміг Оліверові скочити на воза, а візник, показавши на купу мішків, запропонував хлопчикові лягти відпочити.

Читаючи написи на дороговказах, Олівер думав, куди ж везе його грабіжник. Кенсінгтон, Гаммерсміт, Чізвік, К'ю-Брідж, Брентфорд залишилися позаду, а вони все їхали й їхали, наче подорож іще тільки починалась. Зрештою вони добулися до трактиру «Карета й коні», трохи далі за яким дорога розгалужувалася.

Тут віз зупинився, Сайкс хутко зіскочив на землю і, не випускаючи Оліверової руки із своєї, зсадив його, люто зиркнув йому в очі й промовисто поплескав по кишені свого пальта.

— Бувай здоров, хлопче! — гукнув візник.

— Він, бачте, приндиться, — мовив Сайкс. — Ач, який нечема! Таке щеня, а вже наприндився. Не ображайтеся на нього.

— Я не з образливих, — відповів візник, знову вмощуючись на возі. — І не такий сьогодні день, щоб ображатися.

Віз поїхав далі. Сайкс почекав, доки віз від'їхав на добру відстань, а тоді сказав Оліверові, що він може, коли хоче, роззиратися на всі боки, й потяг його за собою далі.

Проминувши трактир, вони незабаром звернули ліворуч, потім на шлях, що вів праворуч, і довго простували ним повз парки з особняками, що стояли обабіч дороги. Зупинившись лише раз, щоб випити пива, вони дійшли нарешті до якогось містечка, і там на стіні будинку Олівер прочитав напис великими літерами: «Гемптон».

Кілька годин вони блукали навколишніми полями, а надвечір повернулися до містечка і, ввійшовши до старого трактиру з облупленою вивіскою, сіли обідати на кухні коло каміна.

Це було закіптюжене приміщення з низькою стелею й масивним сволоком попід нею; перед каміном стояли лави з високими спинками, на них сиділи, випиваючи й покурюючи, грубі чоловіки в робочому одязі. Вони зовсім не зважали на Олівера й дуже мало — на Сайкса; Сайкс теж не звертав на них уваги й тихо сидів зі своїм малим супутником у кутку.

Вони пообідали холодним м'ясом, а потім просиділи ще бозна-скільки часу, — Сайкс устиг викурити три чи чотири люльки, й Олівер вирішив, що сьогодні вони, певно, далі вже не підуть. Минулої ночі він недоспав, довга дорога втомила його; він почав куняти, а потім, одурманений утомою і тютюновим димом, заснув міцним сном.

Було вже зовсім темно, коли Сайкс розбудив його стусаном у бік. Прочумавшись, він сів і побачив, що цей достойний джентльмен зав'язав тим часом приятельські стосунки з якимсь чолов'ягою і веде з ним бесіду за квартою елю.

— То ти, значить, поїдеш до Нижнього Галліфорда? — спитав Сайкс.

— Еге ж, — кивнув головою чоловік, на якого хміль діяв, видно, гірше — чи то пак краще, — ніж на Сайкса. — І не поїду — помчу! То вранці ми їхали-шкандибали, бо були з вантажем, а назад, порожняком, мій жеребчик припустить так, що тільки держися! Вип'ємо за нього, за здоров'я мого красунчика!

— А ти не міг би підвезти нас двох? — спитав Сайкс, підсовуючи кварту ближче до свого нового приятеля.

— Підвезу. Тільки вирушаймо зразу, — відповів чоловік, відриваючись від кухля. — Вам до самого Галліфорда?

— Ні, тільки до Шеппертона.

— Виходить, по дорозі, — сказав візник. — Скільки з мене, Беккі?

— Той джентльмен уже заплатив за обох, — відповіла дівчина.

— Е, ні! — вигукнув чоловік з п'яною поважністю. — Це, знаєте, не діло.

— Чому? — сказав Сайкс. — Ти нас везеш, я тобі за це ставлю питво, що ж тут такого?

Новий знайомий глибоко замислився над цим доводом, потім схопив Сайкса за руку й сказав, що він добрий. хлопець, а Сайкс на це відповів, що він жартує; якби візник був тверезий, то можна було б подумати, що це й справді жарт.

Обмінявшись ще кількома компліментами, вони побажали товариству за столом приємних розваг і вийшли. Дівчина прибрала зі столу і, тримаючи в руках кухлі й чарки, підійшла до дверей подивитись, як вони від'їжджатимуть.

Кінь, за здоров'я якого пили, стояв запряжений перед трактиром. Олівер із Сайксом без дальших слів умостилися на возі, а візник ще на хвильку затримався, щоб загнуздати жеребчика й сповістити конюха, а заразом і увесь світ, що кращого коня ніколи не було й не буде. Потім він і собі виліз на воза й звелів конюхові, що тримав жеребчика за вуздечку, «дати тварині волю». Діставши волю, жеребчик повівся дуже нерозважливо: гордовито задер голову, рвонув через дорогу, ткнувся у вікна чийогось будиночка, став на завершення цього подвигу дибки, а по тому розігнався чимдуж і з переможним гуркотом вимчав із