Читати книгу - "Яса. Том 2"

собою, славлять його, творять кумира, хоч від того застерігають їх сто євангельських заповідей. Ми всі щиро молимося по Євангелію — і порушуємо його заповіді повсякчас. Полюби ближнього, не прагни жони його, душі його, не прагни багатства, слави, влади, — повторюємо те од ранку до ночі, а чинимо навпаки. Чому?

Днина видалася теплою, дорога гарною, ніщо мені не заважало думати, насолоджуватися довколишньою красою. Дорога пластала по горбках, в ліву руку шуміли очерети, в праву простягалися луки, серед яких поблискували озеречка, стояли невисокі старі дуби та явори, дикі груші зеленіли яро, хміль вився по деревині й обвивав мою душу, далі розпочався ліс, і я не зчувся й не згледівся, як звідкілясь поперед мене узявся гурт чоловіків у дивному розлахманому одязі й погупотів повз мене. Я аж заворонився і рота розкрив з подиву, а ті бігли вовчою риссю, вдягнені хто в що: той у жупан козацький, той у кунтуш телячий без рукавів, той у сорочку косарську, а єден так голий до пояса, вони вхекалися, бо до всього пірили кілька мішків. Коли вони поминули мене, з останнього мішка щось випало в траву, я те побачив, окликнув тих людей і подав їм пропажу. То виявився капшук з грішми. Чи та моя делікатність звар’ювала прибишів, чи щось інше, але маленький, чорнявий, товстенький, з широкими плечами і спиною чоловічок наказав: тягніть його з нами. Голий до пояса чоловік ухопив мене за руку й примусив бігти поруч нього. Ми пробігли ще гонів двоє, а потім повернули на невидиму з дороги стежку в очереті, прогній себто, й нею почалапали до річки, яка в цьому місці розливалася чималим плесом. Через річечку переправилися задирчастим човном, запхали його в очерет, прибиші пішли в ліс і повели мене з собою. Так я опинився в розбійницькому таборі. Він розташувався в лісі під невисокими, кремезними, що сплелися угорі віттям, дубами, там стояв курінь літній з гілля, вкритого травою, за куренем лежав старий, величезний, підпертий кіллям човен, не човен, а кораблик, бо ж мав навіть палубу, але прибиші її до половини розібрали, хтозна, як вони його сюди притягли, очевидно, пригнали по розливу, по великій воді, а тепер він слугував їм прихистком од негоди, під ним складали награбоване. Спали або в курені, або на галявинці, де стояли тагани і були викопані дві копаночки, з яких брали воду. До тих копаночок сповзалися вужі та змії, і я боявся туди ходити — спочатку стукотів поперед себе палицею, проганяв гаддя, а тоді йшов сам. Довкола копаночок росли трави пишно — мені попід руки — та деревій до колін.

Розбійники спочатку довго допитували в мене, хто я і звідки, з ким і куди їхав, перші дні тримали мене в носі човна, де залишилась палуба і де був чулан, двері якого привалювали колодою, а тоді той пильний нагляд послабили, настановивши мене в кашовари. Для того, здається, й хапали мене, бо самі били баглаї. А я й не збирався втікати. В прибишів мені сподобалося. Були це люди веселі, відчайні й не жадібні. А може, так мені здалося. Вони ніби аж полюбили мене, вечорами облягалися біля багаття й прохали почитати щось із Святого письма. Святе письмо любили над усе. Слухали залюбки, розчулювалися, траплялося, якийсь комишник і сльозу пустить під глас псальми.

Не припрошував мене до тих читань і ніколи не розчулювався тільки Солонина, — отаман розбійницький, — маленький, чорний, сидів збоку на пенькові отаманському, поблискував очима, і в його руках поблискував вузький, довгий колійський ніж — їв тільки з ножа. А ходив він, як мул по дну, й появлявся, коли на нього найменше сподівалися. Заотаманував він завдяки винахідливості, хитрості й, мабуть, нещадимості, про яку важко було здогадатися. Це він вигадав обманну дорогу на обманний брід, пробили її в чагарях, навіть обаполами виклали в одному місці, а там броду не було, посередині — яма, в яку й шурхала перша підвода. Інші зупинялися, зчинявся рейвах, отоді й налітали прибиші. Я про те довго не знав і, признаюся, спочатку мався серед тих своїх нових товаришів добре. Вони, коли згадували своє минуле, то з сумом, каялись в содіяних гріхах і божилися, що пішли з приневолі житейської. Особливо скаржився на свою долю Кваша. Саврадимом його звали, але по імені прибиші ніколи один одного не кликали й на імена не озивалися, неначе й не було в них імен. Був це чоловік велетень, тілистий, з обличчям ображеної дитини, він і розповідав, неначе ображена дитина, як жив у матері, а мати прийняла приймака, а в приймака була дочка, і він, Саврадим, спізнався з нею, покохалися, а мати не давала женитися, щоб не посів господарства, й вирішили згладити його з світа, й приймак рубонув сокирою нічної пори, гадаючи, що поцілив його, Саврадима, а зарубав свою дочку, бо в коморі спала вона, а не Саврадим. «А я тоді вхопив його обіруч і вкинув у криницю. Хотів і матір туди пустити, так почала вона проситися, і я пожалів». Розчулила мене вельми й скорбна повість Савки Кажана, літнього прибиша, лисого чоловіка з пацьоркою вусів під гострим носом, чимось схожого на тхорика. Його прогнали з дому рідні діти, аби не заважав їм хазяйнувати, а він вигодував їх сам, бо дружина рано померла і Савка вдруге не женився. «Зайшов я до сестри, а вона годує своїх малих, то я їй і кажу: «Подуши маленькими, а то будеш, як я». Савка при цій оповіді починав плакати, з ним пускав сльозу і я. Еге ж, прибиші були люди сердо — больні й плакали часто, особливо коли випивали. А пили вони майже щодня. Вночі я довго не спав, перебирав ще раз, по—іншому, глибше, розповіді прибишів, жалів їх. Я думав про те, що й розбійники також люди, це ті люди, яких я шукаю, тобто вони — дрібка того люду, одного великого гурту, щось у них є таке, що прилучує до людей, яких я знаю. Таке мені думалося ночами. Вночі розсипи зір губилися в дубовому листі, а зорі там дикі й неласкаві, і не давалися до добрих думок, не було серед них «татової і маминої», а кажани маяли чорними крильми й пугачі пугали, якщо на негоду.

Іноді я думав, бо хотілося так думати, про прибишів, що це люди вільні, сміливі, й тоді вони будили в мені думки про світ широкий і невитоптаний, про те, що можна