Читати книгу - "Споконвічна земля"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Слід думати, що такі князі, як Великий Володимирський князь Андрій, Львівський князь Лев, Овруцький князь Андрій, Київський князь Іван–Володимир, Путивльський князь, Новгород–Сіверський князь та десятки інших йшли на такий крок цілком свідомо. Серед них був і молодший брат Великого князя Андрія Дмитро, якого польські й російські історики прозвали вигаданим прізвищем «Дедько» та віднесли до «бояр». І чомусь саме цей «боярин Дедько» довгих 26 років (з 1323 по 1349 рік) володів князівською вотчиною — Львовом та всією Галичиною і видавав накази, як звичайний князь. А головне, жоден князь із нащадків великого Данила Галицького, а їх було багато, не посягав цілих 26 років на родовий спадок. А потім, невідомо звідки, з’явився «приблудний князь» «Данило з Острога» у 1340 році та став захищати «боярський Львів» від польського короля Казимира разом із батьком Дмитром.
Суцільні винятки із правил!
Тому ще раз нагадуємо: з 1323 року, після смерті князя Лева II, у Львові на князівському престолі сидів молодший син князя Юрія — Дмитро. Саме князь Дмитро та його син Данило у 1340 році прогнали зі Львова польського короля Казимира, що грабував місто та Галичину. Але після смерті князя Дмитра у 1349 році, скориставшись відсутністю у Львові сина Дмитра — Данила, польський король Казимир знову зненацька напав та захопив Львів. Після того йому вдалося втримати Львів і Галичину за собою.
Прошу звернути увагу, що за свідченням першого ректора Київського університету професора М. Максимовича та десятка інших істориків: «Данило з Острога, князь Холмський (помер 1376 р.)» [65, с. 69].
Тобто «Князь Данило з Острога» посідав князівський стіл свого прадіда Данила Галицького у Холмі. Особисту спадщину батька, діда, прадіда, за правилами тих часів, успадковували молодші прямі нащадки. Тих правил у XIV столітті дотримувалися. Отож, у сина Данила Галицького — Лева був єдиний син Юрій, а в того — молодший син — Дмитро. А вже Дмитро мав сина «Данила з Острога».
Звичайно, родина Данила Галицького ніколи б не дозволила посісти предківський князівський стіл у Холмі чужому князю–зайді. Ці аксіоми слід поважати.
Отак отримали ще одне свідчення неперервності роду Данила Галицького у XIV столітті.
Скористаємося достовірною і надійною працею Лаврентія Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» 1864 року видання для визначення південного кордону Київського руського князівства після 1320 року. Ця праця Лаврентія Похилевича пройшла жорстку державну і церковну цензури, тому на сторінках книги зустріти щось антиросійське, недозволене неможливо. Що ж стверджувала російська, офіційна, історична думка станом на 1864 рік? Ось витяги із документованої праці «колезького асесора… чиновника Київської Духовної Консисторії Лаврентія Похилевича»:
«Белогородка местечко — древний Бєлгород, в 23–х верстах от Киева к западу на левом гористом берегу реки Ирпени… По разорении Киева и его окрестностей Монголо–Татарами Белгородка поступила в 1320 году под владение Литовцев вследствие победы Гедемина над Татарами при реке Ирпене» [36, с. 26].
«Богуславль местечко. Основание Богуславля относят к XI веку… В 1239 году, подобно другим городам, Богуславль разрушен монголами, а в 1320 году попал под власть Гедимина и с того времени находился под властью Литвы и Польши» [36, с. 436].
«Местечко Белая Церковь. Стоит на обширной равнине по обеим сторонам реки Роси… в 81 версте от Киева… В 1311 году князь Слуцкий… с Андреем Немировичем, на урочище Ротку поразил на голову Татар, потерявших здесь 8000 убитыми. Это была первая победа Западно–русских князей над Татарами, за которой следовала победа над ними Гедемина в 1320 году при Ирпене, близ Киева…» [36, с. 390].
Хоча російські та українські історики пізніше заперечили цю битву, мотивуючи тим, що Л. І. Похилевич переплутав 1511 з 1311 роком, та не забуваймо, що праця пройшла наукову цензуру.
І наостанку:
«Город Васильков, в 37–ми верстах от Києва, на левом берегу речки Стугны… Васильков вместе с Києвом испытывал одинаковые бедствия: завоевание Литвой (1320 года), состояние под игом Польши, грабежи и разорени от татар, запорожцев и поляков» [36, с. 375–376].
Як бачимо, Київ і Чернігів разом із Волинню після 1320 року входили до спільної єдиної держави. Кордон на Київщині, після 1320 року, між Великим Галицько–Волинським князівством та Золотою Ордою проходив між Васильковом і Білою Церквою та Богуславом і Таганчею.
В той час, коли Богуслав і Васильків належали до Великого князівства, Біла Церква, Таганча і Канів — входили до Золотої Орди. І так, певно, тривало до 1362 року.
Послухаємо Лаврентія Похилевича:
«Город Канев. Канев по–татарски означает место крови» [36, с. 425].
«Таганча — слово татарское, означающее треугольник. Из этого заключают, что село основано при татарском владычестве…» [36, с. 432].
А ось ще одна згадка про Білу Церкву:
«Под настоящим своим именем Белая Церковь упоминается очень рано польскими летописцами, именно в конце XIV века. Так Стрыйковский говорит, что «при Ольгерде Литовцы учинили свободными от Татар Торговицу, Белую–Церковь, Звенигород и все поля от Очакова до Киева и от Путивля до устья Дона» [36, с. 391].
Слід звернути увагу: на 1362 рік — рік приходу на Русь Литовського князя Ольгердата Синьоводської битви, Путивль, як і Київ, за описом польського хроніста Стрийковського, не звільнялися від татарського поневолення. Отож, на 1362 рік — уже були звільнені. І ще на одну річ прошу звернути увагу. Якщо на Правобережжі сучасної України (Русі) Золота Орда зуміла сягнути Канева — Білої Церкви (Кордон по річках Росі та Гнилому Тікичу), то на Лівобережній Україні татарські табуни та отари досягти річки Сейму і Путивля.
Збереглося надзвичайно мало історичних документів, які засвідчували б боротьбу українських (руських) князів з татарами проти захоплення ними нових земель та просування на північ. Хоча така боротьба, звичайно, мала місце. І чим далі татари Золотої Орди рухалися на північ, тим більше зростав опір.
Якщо навіть повірити історикам, що Лавреній Похилевич помилився з роком битви під Білою Церквою, то розгром ханом Золотої Орди Тохтою у 1300 році Ногая та участь у розгромі руських (українських) військ на боці хана свідчать про все більшу потугу Русі (України), і зрозуміло, що арабський історик Рукнеддін Бейбарс не помилявся.
Що ж стосується опору Золотій Орді з боку Київських, Чернігівських, Сіверських, Путивльських та інших
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Споконвічна земля», після закриття браузера.