Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Тепер усе  залежало від  нас  з  матір’ю. Насамперед  від мене. Я довго  розмірковував, зважував і дійшов думки, що мені  треба  віддатися в руки  Рюрика, щоб  він  відіслав мене в  Галич. Матері повертатися туди  ніяк не  можна: батько постриже її в черниці, думав  я. А мені  що він зробить? Уб’є? Ні.  Нагримає? Я звик до його  гримання. Зате  я знову буду з  коханою жінкою, що  ждала  другу  дитину, та  маленьким Васильком, за яким я так  скучив.

Мати не  хотіла  й слухати про  таке, та Святослав відразу погодився на  це  і переконав матір, що  так  буде  краще.

Ми  попрощалися з матір’ю (я  не  думав, що  бачу  її востаннє), і вже  другого дня, надвечір, разом зі  Святославом були  в  Києві. Рюрик після недовгих вагань віддав  Святославові полонених князів,  і  той  зразу  ж  відбув  з  ними до Чернігова, а  звідти відправив разом з  матір’ю в  Суздаль. А мені   довелося під  наглядом Рюрикових кметів верстати шлях  до Галича. Так завершився ще один круг нещасливого, зате  багатого на  пригоди життя.

Батько зустрів мене стримано, холодно, навіть суворо, але  без  лайки. Його вразило те,  що  не  повернулася мати  і він  став  солом’яним вдівцем. Я залишився в Галичі, їздив, як  і  раніше, по  його   повелінню по  всій  Галицькій землі, виконував інші  його  доручення, полював, співав у церковному  хорі,  а найбільше — читав і писав.

Жив я не на Горі, в замку, а у веселій хаті моєї  лади, яка на  той  час  подарувала мені  другого сина. Народивши його під  час  моєї  відсутності, вона назвала його  моїм  ім’ям.

Я був щасливий. Хоч  і незаконна, але  кохана жона, маленькі синочки, книги, які  я приносив з батькової бібліотеки,  гуслі,  з  якими не  розлучався ніколи і разом з  єдиною книгою — моїм  літописом — привіз нині у Путивль, — усе це  скрашувало мої  дні.

Так  прожив я дев’ять років. Дев’ять років щастя і нещастя,  радощів і смутку, надій і глибокої безнадії. Батько і на цей  раз  на  всі  мої  просьби, мольби і  домагання виділити мені  волость, щоб  я міг з сім’єю жити окремо і забезпечено, відповідав відмовою. Чому? Підростав Олег  Настасич, якого він любив безмірно і якому заповідав усе князівство. Олег був  слабосилий,  якийсь  недолугий, часто хворів, але  тим більше дорогий батькові. А я був нелюбий. Мене ждала  доля князя-ізгоя, як  мого  двоюрідного брата  Івана Берладника. Тому  між батьком і мною нерідко виникали суперечки, сварки. А коли восени позаминулого року  до Галича дійшла вість про передчасну смерть нашої дорогої, але нещасливої матері, я  в  серцях висказав  батькові все,   що   наболіло на  душі. Я прямо сказав батькові, що  він  винен у смерті матері, що він  укоротив їй віку.

Мені, мабуть, не варто було казати йому  так,  хоч це була щира правда. Бачили б  ви,  як  спалахнули люттю батькові очі! «Негіднику! — закричав він,  схопившись з лави  і стукнувши посохом об підлогу. — Геть  із Галича! Не  хочу бачити  тебе!  Ти  не  любив і не  любиш мене!  Ненавидиш свого брата  Олега!  Думаєш тільки про  волость! Ждеш моєї  смерті, щоб  захопити все  князівство! Геть! А то посаджу в поруб — і згниєш там! Гей,  люди!..»

Гнів  спотворив його  обличчя. Я знав, що  батько в такому  стані  здатний на  все.  І не  став  випробовувати долю, — миттю покинув  Гору, поспіхом попрощався  з  жоною  та дітьми, схопив найнеобхідніше в дорогу  і поїхав з  Галича. Куди? Аби  подалі!

На  цей  раз  я вирішив шукати захисту і порятунку не  на Волині, не  в Польській, Київській чи  Чернігівській землях, де  я  вже  побував, а  в  Турові, на  Прип’яті, у  Святополка Юрійовича. Та  погрози Ярослава Галицького долетіли і  в той  глухий   край. І Святополк порадив мені   шукати притулку  в  Смоленську, у  Давида Ростиславича.  Дорога туди була  далека — через   Слуцьк,  Дудутки[40], Мінськ,  Друцьк і Ршу[41], але  я її подолав досить легко, бо Святополк дав  мені криті сани,  добрих коней  та  проводжатих, забезпечивши також харчами та теплим одягом. Напровесні я вже  в’їздив у Смоленськ. Недовго ж  був  я  у Давида, брата  Рюрикового,  мого  свояка, — адже  його  третій, покійний брат  Мстислав  держав нашу сестру. Не  знаю, чи  любив він  кого-небудь  у житті, окрім себе.  Мені здалося, що  ні.  Полохливий на  полі  бою, він  був  полохливим і дома. Дізнавшись, яка причина привела мене аж  у Смоленську землю, він  не  на жарт   перелякався і  став   випроводжати мене до  вуя  мого Всеволода Юрійовича  у  Володимир. Я  поїхав би  відразу, але  весна, а  потім пізня повінь затримали мене в  нього,  і тільки на  початку місяця червня минулого року  я добрався до  Володимира та  Суздаля.

Мій  вуй  Всеволод молодший за  мене на  три  роки, і ми з ним відразу поладили. Прийняв він  мене, як  рідного, та й не  забув, що  волю  він  здобув взамін на  мою  неволю. А що треба  князю-ізгою? Теплий куток, харчі  та добре  слово. Все це я мав.  Не мав лиш  душевного спокою. Мати лежала мертвою   у  церкві Богородиці Золотоверхій — я  ходив до  неї кожної неділі, але  не  міг  розповісти їй  про  свої  біди,  поділитися своїм горем. А  якщо й  розповідав, припавши  до кам’яної плити, то  вона не  чула  мене, не  подавала свого голосу втіхи  і розради.

Не  було  біля  мене і тих,  кого  я любив найбільше, — незаконну, але кохану жону  мою  та хлопчиків моїх маленьких, за  якими скучив безмірно. Не  було  того  ранку, коли б  я, встаючи зі сходом сонця, не летів  думкою до них  у далекий і рідний, хоч  і не  мій  Галич, не  посилав їм свого благословення.

Нелегкий то був для мене час,  хоча,  повторюю, вуй Всеволод  не  забув, кому  має  завдячувати своїм визволенням з полону київського. І робив усе,  аби  скрасити моє  життя в чужому краю. Хоч і тужив  я за Галичиною, за своїми рідними маленькими соколятами, за коханою ладонькою, та все ж якось жилось. Однак біда одна  не ходить, а й другу за собою водить. Цієї  весни у Володимирі сталося лихо, що  перевернуло  не  тільки моє  життя ізгоя, втікача, а  й  життя князя Всеволода та всіх володимирців, — сталася жахлива пожежа, внаслідок якої  вигоріло все  місто, — князівські тереми, боярські хороми, дерев’яні церкви та будинки городян. Усі  в один день  залишилися без  нічого — без  житла, без  одягу, без  ніяких припасів. Князь