Читати книгу - "Магічний ніж"

Вони побачили, що Віл, затремтівши, зупинився. Напружений не менше, ніж раніше, він цього разу зосередився дещо по-іншому, і ніж також став іншим. Може, річ була в тих кольорах тіні, що вигравали на лезі, чи в тому, як природно він лежав у долоні хлопця, але дрібні рухи, котрі він робив кінчиком ножа, вже видавалися не безладними, а цілеспрямованими. Віл пройшовся невидимою поверхнею в один бік, потім перевернув ніж і пройшовся в інший, сковзаючи по чомусь сріблястим лезом. А потім він, здавалося, знайшов у порожньому просторі якусь діру.

— Що це? Це воно? — хрипко спитав він.

— Так. Не тисни на нього. Повертайся до себе.

Ліра уявила, що бачить, як душа Віла перетікає вздовж леза йому в руку, а потім — у серце. Хлопець зробив крок назад, блимнув очима та опустив руку.

— Я щось там відчув, — сказав він Джакомо Парадізі. — Спочатку ніж лише краяв повітря, а потім я відчув цю штуку…

— Добре. Тепер спробуй ще раз. Цього разу, відчувши це, встроми туди ножа та зроби розріз. Не вагайся і не дивуйся з того, що побачиш, а головне — не впускай ножа.

Перед тим як почати, Віл змушений був присісти на стілець, розслабити руку та двічі чи тричі глибоко зітхнути. Але він явно був націлений завершити розпочате: за декілька секунд він із ножем перед собою підвівся.

Цього разу все пройшло легше. Вже одного разу відчувши ту річ, він знав, що шукати, і менш ніж за хвилину намацав у повітрі маленьку дірку. Це нагадувало пошуки кінчиком скальпеля щілини між двома сусідніми стібками. Хлопець торкнувся дірки, відступив, задля впевненості торкнувся її ще раз і потім учинив те, що казав йому старий — зробив розріз срібною крайкою ножа.

Добре, що Джакомо Парадізі нагадав, що не слід дивуватися! Віл обережно поклав ніж на стіл і лише потім дав вихід своєму подиву. Ліра вже скочила на ноги та широко розкритими очима дивилася на вже знайоме їм віконце, що раптом виникло посеред кімнати: дірку в повітрі, крізь яку видно було інший світ.

А позаяк вони були в башті, то побачили під собою північну частину Оксфорда. Якщо точно, вони знаходилися над цвинтарем, обличчям до центру міста. Неподалік від них стояли шерегою граби, за ними — будинки, дерева, дороги, а ще далі — вежі та шпилі міста.

Якби вони не бачили першого вікна, то вирішили б, що стали свідками якоїсь омани зору. Однак річ була не лише в парадоксах оптики — крізь вікно надходило повітря, і вони відчули запах автомобільних вихлопів, яких не було у світі Ситагаза. Пантелеймон став ластівкою та пірнув у вікно, декілька секунд пурхав там, насолоджуючись вільним польотом, а потім обернувся на жука, знову кинувся крізь вікно й усівся на Лірине плече.

Джакомо Парадізі спостерігав за ними із зацікавленою, але сумною посмішкою. Нарешті він вимовив:

— Що ж, відчиняти вікно ти навчився. Тепер спробуймо зачинити його.

Ліра відійшла назад, і на її місце став старий.

— Для цього ти маєш використати пальці, — сказав він. — Вистачить однієї руки. Для початку намацай край — так, як ти це робив ножем. Тобі це не вдасться, якщо ти не зможеш помістити свою душу в кінчики пальців. Дуже ніжно води ними у повітрі доти, доки не відчуєш край, і потім защипни його. Це й усе. Спробуй.

Але Віл тремтів, не в змозі повернутися у той стан тонкої рівноваги, котрий, як він уже знав, потрібен для цього. Лірі було добре видно, що емоції охоплюють його дедалі більше.

Вона підвелася, взяла хлопця за праву руку та сказала:

— Послухай мене, Віле. Сідай, і я розповім тобі, як цього досягти. Лише посидь хвилинку — я знаю, що твоя рука болить і це заважає тобі. Так воно й має бути, але невдовзі це минеться.

Джакомо Парадізі з рішучим виглядом підвів догори обидві руки, але потім передумав — знизав плечима та знову сів на стілець.

Віл також присів і питально подивився на Ліру.

— Де я помиляюсь? — поцікавився він.

Він весь вкрився червоними плямами, тремтів і блискав очима. Без сумніву, він перебував на межі нервового зриву: стискував щелепи, відбивав ногами чечітку, важко дихав…

— Справа лише у твоїй рані, —відповіла йому Ліра. — Сам ти все робиш як слід, але твоя рука не дозволяє тобі зосередитися. Я не знаю, як із цим упоратися — можна хіба що спробувати екранувати твою руку…

— Як це?

— Ти маєш спробувати водночас робити розумом дві речі. По-перше, тобі слід ігнорувати біль, а по-друге, зачиняти вікно. Я пам'ятаю, як колись, налякана, читала алетіометр — може, я тоді вже призвичаїлася до такого свого стану, не знаю, але все одно відчувала страх. Просто розслаб розум та скажи собі: «Так, рука болить, я знаю». Прикрий її такою собі ширмою.

Віл одразу заплющив очі, його дихання дещо вповільнилося.

— Добре, — промовив він. — Спробую.

І знову в нього все вийшло. Він почав намацувати край, за хвилину відшукав його та зробив те, що казав йому Джакомо Парадізі: защипнув краї вікна. Це виявилося надзвичайно легко, і хлопець на мить відчув усеосяжну радість — вікна вже не існувало. Інший світ було зачинено.

Старий передав Вілові шкіряні піхви, обладнані жорстким роговим каркасом та пряжками, що утримували ніж на місці — адже щонайменший його рух відразу розрізав би найтовстішу шкіру. Віл засунув ніж у піхви та як міг закріпив його пряжками.

— Здається, найважливіше я зробив, — сказав Джакомо Парадізі. — Якби в нас було декілька днів, я розповів би тобі історію магічного ножа, а також історію Гільдії з Башти Ангелів і всю сумну історію цього легковажного та зіпсованого світу. Примари — це наша й тільки наша провина. Вони з'явилися тому, що мої попередники — алхіміки, філософи та взагалі вчені люди — досліджували найглибшу природу речей. Їх зацікавили сили, що втримують разом найдрібніші частинки матерії. Ти маєш уявлення про фізичні сили? Маєш? Так от, це було купецьке місто, місто торговців і банкірів. Ми гадали, що знаємо все про сили притягання й відштовхування — людину притягує багатство, а відштовхує груба сила… Але з цими силами все пішло хибно. Ми розірвали хімічні зв'язки та впустили у світ примар.

— А звідки