Читати книгу - "Робінзон Крузо"

помістилася людина. Далі підтягнув одного з ворогів до ями, вкинув туди тіло і загорнув піском. Так само вчинив і з другим. Гадаю, він поховав обох людожерів за чверть години. Після цього я повів його не до моєї твердині, а вглиб острова до печери. Отак я не дозволив, щоб мій сон здійснився до кінця: я не хотів давати тубільцеві прихисток у власній оселі. В печері я нагодував його хлібом і родзинками, дав запити водою, бо йому після такого шаленого пробігу, безперечно, кортіло пити. Коли він перекусив, я показав йому ліжник із соломи, на якому він може поспати собі, накрившись ковдрою. Я й сам час від часу тут відпочивав. Бідолашний утікач влігся й миттю захропів.

Мій дикун був приємний, симпатичний хлопець, гарної статури, мав прямі, міцні ноги й руки, хоча й невеликі, а сам був високий і гінкий. Років він мав, напевно, двадцять шість. Обличчя його було дуже миле, зовсім не жорстоке й не сердите, але вельми мужнє. Проте, незважаючи на мужність, коли він усміхався, вираз його ставав таким самим м'яким і лагідним, як у європейця. Мав мій дикун довге чорне волосся, пряме, а не кучеряве. Чоло його було чисте й високе, а очі — живі та блискучі. Шкіру він мав не аж таку темну, а проте досить смагляву. Колір його шкіри мав дуже приємний відтінок, набагато кращий, ніж мають індіанці в Бразилії чи у Вірджинії — британській колонії в Північній Америці, — така собі оливкова засмага, дуже ніжна, яку важко описати словами. Мав він кругле й повне обличчя, ніс маленький, але не плаский, як у чорношкірих, гарний рот із тонкими вустами і рівнесенькі зуби, білі, як слонова кістка.

Юнак подрімав із півгодини, так і не заснувши міцно, і швидко прокинувся. Коли він виліз із печери, я саме доїв кіз у загорожі, яку обладнав поблизу печери. Щойно він помітив мене, як підбіг і знову впав на землю, всіма можливими жестами висловлюючи подяку та готовність прислужитися. Нарешті він знову поклав голову на землю, взяв мою ногу і поставив собі на тім'я — усіма доступними засобами намагався показати, що тепер він — вічний мій боржник і служитиме мені до скону. Всі його жести були цілком зрозумілими для мене, тож я йому показав, що дуже тішуся з того.

Згодом я почав говорити до нього і навчати його англійської мови. Я назвав його П'ятницею, бо саме у п'ятницю врятував йому життя, і навчив його, що кликатиму його саме таким іменем. Мене я навчив його називати паном і звертатися до мене саме так: «Пане». Далі я навчив його словам «так» і «ні», пояснивши їхнє значення.

Я дав П'ятниці молока у глиняному глечику, показавши спершу, що сам п'ю з нього і вмочаю у молоко хліб. Я простягнув йому сухарик, щоб він повторив за мною, показуючи жестами, що молоко дуже смачне і корисне. Всю ніч я просидів із П'ятницею, а коли прийшов день, то позвав його з собою, показуючи, що хочу дати йому одяг. Схоже, він зрадів із цього, бо зараз ходив цілком голий. Коли ми проминали місце, де поховали двох людожерів, він одразу його впізнав і вказав мені на сліди, які навмисне залишив, щоб легко було знайти. Жестами він показав, що ми можемо викопати тіла і з'їсти їх. Я страшенно розізлився і виказав огиду — зробив рух, мовби просто зараз виблюю. Одразу потому я поманив П'ятницю за собою, і він слухняно рушив. Я вивів його на вершечок пагорба, щоб переконатися — усі вороги залишили острів. Витягнувши підзорну трубу, я приставив її до ока — крізь збільшувальні скельця добре бачив те місце, де людожери розпалювали багаття, але сьогодні там не було жодного каное. Схоже, вони попливли собі додому, аніскілечки не піклуючись про долю двох зниклих товаришів і не шукаючи їх. Але мені цього було не досить — я хотів пересвідчитися, що вони дійсно покинули острів.

Мужності мені тепер не бракувало, а отже, прокинулась і цікавість, тому я взяв із собою П'ятницю, озброївши його шаблею і повісивши йому на спину лук зі стрілами (з ними він чудово вправлявся), а ще вручивши йому одну з рушниць. Собі я взяв іще дві рушниці, й отак ми вирушили до узбережжя, де бенкетували людожери, бо на думці я мав розвідати про них якомога більше. Щойно ми підійшли до місця, як кров мені застигла в жилах, а серце впало — видовище було жахливим. Страшна картина зустріла нас — принаймні для мене вона була по-справжньому страшною, бо не схоже було, щоб П'ятницю вона надміру вразила. Узбережжя було вкрите людськими кістками, пісок порудів від засохлої крові, кругом валялися шматки м'яса — обгризені, пересмажені, — оті сліди тріумфального бенкету на честь перемоги над ворогом. На очі мені попалося три черепи, п'ять рук, кістки трьох чи чотирьох ніг, купа інших кісток. Знаками П'ятниця пояснив мені, що людожери привезли з собою чотирьох в'язнів, якими збиралися поласувати. Трьох вони засмажили і з'їли, а четвертий — П'ятниця вказав на себе — утік. Як виявилося, перед тим відбулася велика сутичка, під час якої людожери захопили чимало полонених. Усіх їх розвезли по різних місцях, де зазвичай здійснювалися переможні бенкети, і острів був одним із таких місць.

Я попрохав П'ятницю позбирати черепи, кістки, м'ясо — всі останки бідолашних полонених, скласти на купу, накидати згори хмизу та спалити на попіл. Я помітив, що П'ятниця і зараз задивляється на м'ясо — натура його лишалася канібальською, але я виказав таке обридження на саму думку про те, щоб спожити людське м'ясо, на сам вигляд людської плоті, що він одразу загасив усі свої бажання. Мені довелося жестами показати П'ятниці, що я вб'ю його, якщо він іще раз запропонує мені поїсти людського м'яса.

Коли ми спалили кістки, то повернулися до моєї твердині. Отут я по-справжньому взявся за П'ятницю. По-перше, видав йому пару лляних штанів, які знайшов у скрині нещасного помічника гармаша, коли плавав на затонулий іспанський корабель. Штани сиділи дуже добре, довелося тільки трошки припасувати їх на П'ятницю. Далі я змайстрував йому коротеньку куртку з козиної шкури — з мене тепер був неабиякий кравець. Подарував я йому також шапку з заячого хутра, дуже зручну, до того ж і стильну. Отож для першого разу він був досить пристойно вдягнений і мав вельми вдоволений вигляд, що має майже такий самий одяг, як і