Читати книгу - "Казки про богатирів та лицарів"

— Ну, гляди ж! Стережи добре, бо пропадеш!

Повечеряв він, ліг спати. Рано встав, збирається гнати кобилки на пашу, а баба й каже йому:

— Ну, гляди ж, паси добре! Візьми лучок — уб’єш тетервачка, візьми лучечок — уб’єш зайчика, і як вечоріти стане, то щоб ти й кобилки пригнав і тетервачка приніс, і зайця.

Дала йому із сном пиріжок і каже:

— Як схочеш пополуднувати, то пополуднуєш.

Погнав він. Пасе. Захотілось йому їсти. От він з’їв той пиріжок і заснув. Прокинувся — коли нема кобилок. Плакав він, плакав — нічого не помагає. Тоді він встав, натягнув лучечок — убив зайчичка, натяг лучок — убив тетервачка. Летить до нього шершень і питається:

— Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

— Як же мені, мушко, не плакати, коли я погубив кобилки.

Шершень як крикне, як свисне!.. Як почали з усіх сторін летіти шершні, от він їм і каже:

— Глядіть мені, щоб кобилки були зараз!

Полетіли вони і знайшли їх у Чуй-лісі, аж у яру.

Як почали їх кусати, то ті не витримали, давай бігти. От і пригнали їх аж до Йвана. Він тоді взяв доброго дрюка і погнав їх додому. Загнав у стайню, а сам входить у хату.

— А що, — питається баба, — пригнав кобилки?

— Пригнав, — каже.

— А зайчика приніс?

— Приніс.

— А тетервачок є?

– Є, — каже.

— Ну, сідай вечеряти, а я піду до кобил.

Дівчина знов каже йому:

— Не вечеряй, а йди слухати, що вона їм буде казати.

Пішов той. Коли чує, а вона кобил лупить дрюком і кричить:

— А я ж вам казала, щоб ви од нього втікали!

— Ми, бабусю, — кажуть, — утікали, та щось руденьке, маленьке як почало нас гонити, то ми аж до нього прибігли.

— Ну, глядіть же, щоб завтра ви мені втекли у такий ліс, щоб вас там і птиця не знайшла. Залізьте у гнилу колоду, то там ніхто не знайде.

На другий день рано вона знов дає йому пиріжок із сном і каже:

— Візьми лучок — убий тетервачка, візьми лучечок — убий зайчика і щоб кобилки пригнав.

Він знову з’їв той пиріжок і заснув. Прокидається — нема кобил. Він сів і плаче. Натягнув лучок — убив тетервачка, натяг лучечок — убив зайчика. Маленька комашечка прилазить до нього й питається:

— Чого ти плачеш?

— А як же мені не плакати, коли мої кобилки повтікали.

— Чекай, не плач!

Полізла зараз до своїх і скликала всіх, і пішли вони в ліс. Знайшли кобил у лісі, у гнилій колоді. Як почали їх кусати, то аж до нього пригнали. Він їх пригнав додому, а сам увійшов до хати. Баба його й питається:

— А що, пригнав?

— Пригнав, — каже.

— А тетервачка й зайчика приніс?

— Приніс.

— Ну, йди, вечеряй, а я піду до кобилок. Ще день попасеш і будеш мати коника.

А дівчина знов каже:

— Йди, дивись, що вона буде робити їм.

Пішов він і бачить, що вона б’є їх дрюком і кричить:

— А чому ж ви не втікали?

— Ми, бабусю, втекли, то щось маленьке, руденьке як почало нас кусати, то ми прибігли назад.

— Ну, глядіть же, щоб завтра ви повтікали у море. Там вас уже ніхто не знайде.

На другий день дала йому пиріжка зі сном і каже:

— Ну, візьми лучок — убий тетервачка, натягни лучечок — убий зайчика і щоб кобилки пригнав!

Він з’їв пиріжок і заснув. Прокидається — аж нема кобил. Він сів і плаче. Знає, що вони в морі, але ніяк не вижене їх звідти. Коли лізе рак і питається його:

— Пане любий, пане милий, чого ти плачеш?

Той йому і каже.

— Стій, — каже рак, — не плач, може, я тобі поможу.

Як крикне, як свисне, збіглись усі раки — і великі, й малі. От той рак і каже їм:

— Щоб ви мені зараз вигнали з моря тих кобилок.

Вони пірнули. Як почали їх там кусати, кобили не витримали і вискочили до Івана. От він їх зайняв дрюком, пригнав до баби.

— Ну, сідай же ти вечеряти, а я піду до кобилок, щоб тобі завтра було чим заплатити.

А дівчина йому й каже:

— Йди, дивися, що вона буде робити.

Пішов він і чує, як баба кричить:

— Щоб мені зараз було по лошачку, коли не вміли ховатися!

Лошачки стали перед нею. Вона взяла із двох гарних вийняла печінку і легені та вклала в поганішого.

А дівчина йому й каже:

— Як буде вона тобі давати гарного лошачка, не бери, бо ти ж бачив, що вони порожні. «Вже, — кажи, — за три дні служби не варто брати гарного лошачка». І уздечки гарної не бери, а проси із личка.

Переночували. От ідуть у стайню. Вона й каже:

— Ну, бери котрого хочеш лошачка. От стоїть гарненький — бери!

— Ні, — каже, — бабуню, я того не хочу. Дайте мені цього поганенького і дайте мені личану уздечку, щоб мені гріха не було, що за три дні служби такого понабирав.

Загнуздав його й веде. А той йому й каже:

— Пане мій любий, дозволь мені відлучитися на цю ніч, нехай я матір поссу.

— Йди, — каже.

Той пішов. Виссав матір, виссав тіток. Приходить до нього й каже:

— Ну, пане мій любий, сідай тепер на мене.

— Чи ж ти мене, — каже Йван, — втримаєш?

— Чи втримаю, — каже кінь, — чи не втримаю, то побачиш. А от краще скажи мені, як тебе нести: чи нижче лісу стоячого, чи вище хмари ходячої?

— Ні, — каже, — неси мене по суходолі. І неси до Настасі Прекрасної.

Поніс той. Приніс його до баби. Входить він у хату й каже:

— Здорова була, бабусю!

— А, здоров, Іване Сухобродзенку. А я вже думала, що ти не живеш на світі.

— Ні, — каже, — бабусю, живий! Піди-но й спитай Настусю, коли не буде Білого-Полянина вдома, то я вже тепер її візьму.

Пішла баба й каже:

— Приїхав Сухобродзенко Іван. Він питається тебе, коли Білого-Полянина не буде вдома, щоб тебе взяти.

— Скажи йому, бабусю, що тепер саме час, бо його нема вдома, поїхав на полювання.

Приходить баба до Івана й каже йому. От він на коня та й туди. Взяв Настусю й утік із нею.

Вертається Білий-Полянин з полювання, поганяє свого коня й каже йому:

— А ну-бо, хутчій поспішай до Настасі на чай!

— Гай, гай, — каже кінь, — нема чого нам квапитися, бо вже твоєї Настасі Прекрасної нема й не буде. Узяв