Читати книгу - "Книга пригод 3"

висохлі від голоду, почорнілі від горя, з тупим, байдужим поглядом; вони харчувались якимось корінням. Або чути було жіночий плач на горбах, над могилами. Індже гнівався на себе, що в нього інколи прокидається жаль, і все ж йому здавалось, наче десь там, серед страшного лісу чорних хрестів, лежить Пауна, а поряд з нею — маля, розрубане його ятаганом. Інколи він тряс головою, немовби відганяючи поганий сон: у напівзабутті йому ввижалося, ніби він тримає свою дитину і пестить її кривавою рукою, а Пауна, бліда, усміхаючись, дивиться на нього.

Одного разу Індже побачив жінок, які копали землю. Обличчя їхні були закриті чорними хустками, наче вони не землю копали, а могилу рили, щоб поховати в ній свої сльози і страждання. Індже захотілося сказати їм щось добре; він повернув до них коня. Але, побачивши його з цілим лісом списів позаду, жінки покинули мотики й кинулися тікати. Залишився тільки старий дід під квітучою сливою. Він випростався і, спершись на кийок, чекав.

— Чому жінки повтікали, діду? — різко спитав Індже.

— Не знаю… Злякалися, мабуть. Жінки…

— А ти? Ти не злякався?

— А чого лякатись, ефенді? Не злякався. Старий я, чого мені боятись? Господа Бога боюсь і від нього смерті чекаю…

Та хоч і говорив старий, що не боїться, проте тремтів і злякано поглядав на силу-силенну озброєних вершників, які спускалися в долину. Дехто з них спішився і повів напувати коней до річки, інші розійшлися, шукаючи, де напитись.

— Хлопці! — гукнув старий по-турецькому; і вказав кийком. — Он там є чешма[80], біля отих тополь, на горбку. Стежкою, прямо стежкою.

— Злякалися жінки, — вже спокійніше звернувся він до Індже. — Ти не гнівайся на них, ефенді. «Лиходії!» — кричать. «Які ж це лиходії? — кажу їм. — Невже не бачите, гарні люди, а коні — пишні, чорні, і тільки один білий — паші». Так і запам'ятали ми: паші на білих конях їздять.

Індже майже не слухав його, дивився на пагорб, куди втекли жінки.

— Там — наше село, — казав далі старий. — З Чукурова ми. А я — дід Гуді, дід Гуді з Чукурова. Ох, погано ми живемо, злидні, голод. А година гарна видалась, думали земельку скопати, посіяти дещо, трохи цибулі, трохи квасолі. Потягли й мене жінки: «Ходімо, кажуть, охоронятимеш нас». А який з мене охоронець! Адже самі ми, без хлопців живемо. Не залишилось чоловіків у нас, як Кара-Фіджі та Індже налетіли…

Індже скоса подивився на старого і ледь помітно всміхнувся.

— Індже? А ти бачив Індже, діду?

— Де там бачив, синку. Хто бачив, той живий не лишився.

— А я хто? Мене знаєш?

— Звідки мені знати, ефенді? Розмовляєш по-нашому, проте багато хто з вас так говорить. Сливенський айян[81] Тахир-ага — його я знаю — теж так говорить. А тебе не знаю.

Він помовчав, задумано втупивши сумні очі в Індже.

— Не знаю. Тільки послухай, що я тобі скажу: молодий ти, гарний. Одне слово — юнак! Нам би такого господаря! Ми б служили тобі, військовий податок платили. Аби ти згодився! А то нині…

— Що нині?

— Хто не прийде — ріже, хто не прийде — грабує і палить. А ми — люди прості, ми — як вівці. Добре було б, якби хтось про нас дбав, стриг нас і доїв та й від вовків охороняв!

Індже засміявся — це була перша його усмішка за всю весну, вийняв гаманець, узяв жменю золотих і звелів покласти по одному на кожну мотику.

— Як повернуться жінки, нехай візьмуть, — сказав він. — І щоб пам'ятали про Індже. А ти, діду, прощай! Прощай — і спасибі на доброму слові.

Змією просичав батіг у Індже в руці, заграв під ним білий кінь. Схопилися кирджалії, відчувши, що Індже їх веде, і пустились на своїх конях за ним. Ті, хто спішився, — швидше на коней і теж помчали. Земля загула від кінського тупоту. А старий стояв під розквітлою сливою і дивився їм услід.

Знов рознеслася слава Індже, всі тільки про нього й говорили. Тепер слава була ще більша, ніж раніше. Бо Індже вже не руйнував сіл і містечок, не різав і не вбивав. Індже сам бив кирджаліїв, знищував розбійників. Перший відчув на собі його гнів Сиврі-билюк-баші. Індже вважав його своїм приятелем і послав сказати йому, щоб перестав грабувати і йшов собі геть, поки не пізно. Засміявся Сиврі-билюк-баші і прогнав його посланців. Тоді Індже яструбом налетів на нього. Кирджалії, що саме навантажили своїх коней здобиччю, важкі й неповороткі, як черепахи, були перебиті всі до одного. Сиврі-билюк-баші засунули під пахви палаючі головешки, і він згорів живцем.

По всіх шляхах на деревах — трупи гайдуків, щоранку перед наметом Індже валялися голови гайдуцьких ватажків. І не тільки гайдукам і грабіжникам був страшний Індже. Айяни, спахії, беї — всі володарі і багачі полагіднішали і вже не так притискали райю[82]. Судді, згадавши Індже, не раз і не два вмочали пера в каламар, перш ніж писати вирок, і судили тепер справедливо. Могутнім крилом прикрив Індже усіх беззахисних.

Минуло два роки. Очищені були всі ліси й діброви, звільнені всі шляхи. Тоді з вершини Балкану, з Жеруни, Індже послав чорбаджійську дочку з новими глечиками, одну, пішки, на Бакиджики, щоб принесла йому води з Семи криниць. Дівчина була молода і гарна. На шиї сім низок більших і менших золотих монет, сама — в єдвабному вбранні, гаптованому золотом. Іде одна-однісінька і лісами, і зеленими нивами. Дійшла й повернулася з водою з Семи криниць. Сім днів ішла туди і сім днів назад. Ніхто не посмів зачепити її, волосинки з голови не втратила, жодної золотої монети не загубила. Люди проводжали її до околиці й казали:

— Як Індже наказав, так і буде… Бувай здорова!

З усмішкою пішла дівчина, з усмішкою вернулася. Жодного розбійника не зустріла, жодної лихої людини.

Тоді Індже поїхав на Бакиджики. Неродюча й чорна лежала земля, коли він був там востаннє, а тепер уся Роминя жовтіла дозрілими нивами. Багатим урожаєм благословив Господь землю, і народ узявся до роботи. Хвилями переливається нива, мерехтить повітря, біліють, мов птахи, хустки на головах жниць. І ось — пісня, дзвінка пісня жниць! Індже зупинив коня. Жниці близько, але гілля дерев закриває їх від ватаги. Ясно чути пісню. Індже слухає. І здригається, почувши, що співають про нього. Співають про Індже — молодого воєводу, про те, як він водить ватагу на триста шабель, про те, як ліс і гори