Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Дівчина скрушно похитала головою, через моє плече вона дивилась на сріблясту розпливчасту смугу землі за вікном.

— Може, це навіть краще, — мовила задумано. — Іноді буває краще, коли нікого нема.

— Чому ви так думаєте? — здивувавсь я.

— Тоді ніщо не нагадує про минуле, — сумно відповіла вона. — Особливо такого вечора, як сьогодні. Святвечір.

Це слово будить стільки спогадів. І коли людина в такому становищі, як я, в душі часом робиться щось жахливе, не знаю навіть, як це пояснити. Тільки серед людей ми по-справжньому можемо зрозуміти, що втратили. Боже мій! Боюся, що я вже ніколи в житті не радітиму святам. Зараз я думаю про святвечір з ненавистю…

— Ви забудете, — сказав я лагідно. — Напевно, забудете.

— Що?

— Все, — пояснив я. — З часом у людині вмирає все — і хороше і погане. Це навіть добре. Інакше люди просто збожеволіли б…

— Так, — шепнула вона. — Може, ви й маєте рацію.

Я всміхнувся. «Ти надто мало живеш на світі, дівчинко, щоб знати це, — подумалось мені. — Колись і я так гадав, а бач — забув. І так само, як ти оце зараз, ненавидів світ та людей. Я почував себе пограбованим, немов багач, в якого одного дня вкрали весь його статок.

Здавалось, для мене ніщо вже не має сенсу в цьому світі, який враз став пустим і ворожим. Я ненавидів і вбивав.

Перший час мене це задовольняло. Я думав навіть, що знайшов у цьому себе і відплачую за все заподіяне мені й моїм близьким зло, та незабаром зрозумів, що помилявся. Вбивство ніколи не очищає людину. Воно тільки спустошує ще більше, і в нас дедалі міцніє певність, що навколо немає нічого тривкого. Всі ми умрем. Ми вмираємо щодня. Коли б ти знала, дівчино, яким стане твоє обличчя за десять-двадцять років, тобі було б ще тяжче.

Навіщо обманювати себе? Ми йдемо назустріч своєму призначенню і, мов сліпці, навіть не бачимо дороги, якою бредем. Сьогодні мені двічі загрожувала небезпека, а тим часом усе те, що я пережив, було лише примхою долі, вона завжди жартує над нами, коли ми цього зовсім не сподіваємось. Але найбільш безпорадні ми перед лицем часу. Ми ніколи не знаємо, що принесуть найближчі години. Проте не спиняємось на своїм шляху і не втрачаємо надії, що колись таки здійснимо свої заміри. Це додає сили, а вона нам така потрібна, щоб перебути злигодні. Надія. Надія. Сьогодні найгірше, мабуть, уже позаду. Я все-таки доберуся з цим вантажем на місце».

— Як вас звати?

Дівчина відсахнулась і недовірливо глянула мені в обличчя.

— Чому ви питаєте?

— Не знаю, — признавсь я щиро. — Сам не знаю, чому я спитав.

Уперше за весь час дівчина засміялась.

— Які ви смішні, — мовила вона лагідно. — Мене звуть Ева.

— Гарне ім’я.

— А вас?

— Що?

— Як вас звуть?

— Алек, — швидко відповів я. — Просто Алек…

— Це скорочено. А повне ім’я?..

Я мовчав, думаючи, що ж їй відповісти, я завжди ніяковів, коли в мене це питали. Ім’я моє було просто неподобне. Єдине, за що я ремствував на свою матір, — це те, що мене нарекли таким ім’ям. Його носив, напевно, найбільший шалапут з усіх святих. Альфонс — це ім’я незмінно асоціювалося з найганебнішим для чоловіка ремеслом, я соромився свого імені й не любив відповідати на запитання, як мене звуть, бо щоразу, коли вимовляв його, почував себе так, ніби признавався в своїй приналежності до того гатунку людей, до яких ставився з глибоким презирством, і здавалося, неначе до мене прилипла частка бруду, що завжди зв’язується зі словом «сутенер»; тож і зараз я не наважувався назвати своє ім’я й мовчав, наївно вірячи, що дівчина не домагатиметься відповіді.

— Знаю, — сказала вона радо. — Вас звуть Александр, правда?

— Може, — засміявсь я з полегкістю. — Якщо вам так подобається.

— Еге ж. Александр — гарне ім’я.

— Я радий.

— Алек, — повторила вона замислено. — Алек. Це звучить ще краще.

— Що ви робите на свята? — швидко спитав я, щоб перемінити тему розмови.

— Нічого. Сиджу вдома.

— І нікуди не підете?

— Ні.

— Невже у вас немає в Кракові ні друзів, ні знайомих?

— Немає.

Я відсунувся од вікна й подивився на Еву. Вона гарна, це я помітив ще тоді, як допомагав їй сісти у вагон, але не це було головне — найбільш мене вабив у ній якийсь особливий вираз задуми й суму, що робив її маленьке овальне личко безпорадним і жалісним, мов у дитини. Мене особливо приваблювала в жінках лагідність і ніжність — якості, котрих мені весь час бракувало, а потреба в них зростала тим дужче, чим частіше я стикався з жорстокістю навколишнього світу, що породжувала в мені ненаристь, безпощадність і болюче почуття внутрішньої порожнечі; я інстинктивно шукав у людях доброту, бо в мені її лишилося дуже небагато, але, мабуть, саме тому я так цінував цю рису в інших, і вона мене завжди обеззброювала.

— Мені хотілося б іще коли-небудь зустрітися з вами, — сказав я тихо.

— Справді?

— Я кажу цілком серйозно.

Вона всміхнулась.

— Якщо ви цього хочете, ми можемо домовитись.

— Так, так, — поквапно мовив я.

— Та коли ж?

Я зробив непевний жест.

— Завтра, позавтра?..

— Завтра в другій половині дня.

— Добре.

— А де?

— Біля Сукенниць[30] або біля пошти, чи, може, на Ринку під ялинкою?..

— Біля головного поштамту, — прошепотіла вона. — О четвертій…

— Гаразд. Я чекатиму на вас.

Ми всміхнулись одне до одного. Мені було приємно, що дівчина така мила і не комизилась, її не довелось довго вмовляти, пояснювати, чому я хочу з нею зустрітись, мою пропозицію вона сприйняла, як щось цілком природне, і це мені дуже сподобалось. Я подивився на годинник і, здивувавшись, як швидко збіг час, глянув у вікно — перед очима промайнули темні силуети якихось будівель, а за хвилину й димарі фабрики, і я зрозумів, що це вже передмістя Кракова. Інші пасажири, певне, теж побачили, що до вокзалу недалеко, і все це стовпище враз завирувало, всі кинулися шукати свої валізи та клунки, немилосердно штовхаючи сусідів у переповненім купе, хтось засвітив свічку, і з темряви виринули стомлені, розгарячілі обличчя. Раптом гвалт і метушня стали ще дужчі — в кутку, біля величезної купи речей двоє розлючених чоловіків мовчки, незграбно дубасили один одного, під час бійки скинули свічку, і купе знов огорнула м’яка, тепла пітьма.

— Люди! — закричала якась жінка. — Люди! Бійтесь бога! Мало того, що вас німці вбивають, то ви ще й самі б’єтеся?! Хіба ж так можна?!

Ева стояла, притулившись