Читати книгу - "Сад спочилих котів"

Власне, підніматися на цю вершину — те саме, що й читати, вчитися. Учитися, підійматися, височіти…

Як легко все-таки, перестрибуючи зі слова на слово, надавати ваги справі, яка робиться, і далі робиться.

Хоча, деручись угору, цебто повністю покладаючись на дорогу, — однак краще не забувати, що це — стежка, а не дорога, так і правильніше буде завжди казати — отож на стежку, яка сама веде, звертаючи то туди, то сюди, ненароком усвідомлюєш, що коли робиш те діло, то не просто долаєш висоту, дерешся або ж із кожним кроком піднімаєшся вгору.

Вона, ніби справи, які робляться, діла, які творяться упродовж цілого життя… Кожна справа, за яку береться людина, не буває повністю відмінною від попередньої, кожен крок, який робить, — не обов’язково попереду, утім… Цими думками можна морочитися на рівнині, але не тут.

Я зупиняюся, перепочиваю, дерусь угору. Озираюся довкола, кидаю до рота першу-ліпшу ягоду, зриваю зелену стеблину, висмоктую з неї сік, деруся вгору. Чи, точніше кажучи, далі деруся вгору.

Я міркую про колесо.

Як воно крутиться?

Витягаєш спицю з маточини: чим вона довша — тим більший обід. Має бути таким, скільки того вимагає час оберту. Поки кожна точка обода не торкнеться землі, колесо не прокрутиться; отже, і одиниця руху закінчиться лише тоді, коли точка, що першою торкнулася землі, дійде до неї знову?

Але чи не може бути так, що зватися точкою, яка торкнулася першою — це надавати занадто реальної, більшої, ніж потрібно, ваги якомусь вимислові? Цього схематичного пояснення замало. Такі думки щонайбільше пояснюють, чому я, перетнувши рівнину, добрався до підніжжя гори. Натомість те, що я роблю зараз, — інша, геть інша річ. І роблю, і шукаю.

Аби про це помізкувати, мені потрібно було вижити й вибратись із рівнини. У дитинстві ми черпали знання про рівнини із шкільних підручників; тоді ніхто з нас ніколи не обіцяв через багато років підтвердити їх, кинувши на чашу терезів власне життя; а якби й пообіцяв, чи ми йому повірили б?

Чи варто випробувати таку річ, аби вибратися живим із рівнини? Шину колеса можна розширити, а спиці не розташовувати в тій самій площині. Першу встромити в один бік обода, другу — у протилежний, решту між ними, ледь помітно зсовуючи, розташувати так, щоб вони постійно лежали в різних площинах. Тільки по дві спиці лежатимуть в одній площині. Кожна площина й міститиметься окремо від інших, і перетинатиметься з ними. Ці площини, які позначатимуть різні сфери життєвого досвіду, будуть і роз’єднані, і пов’язані між собою…

Знаю: судження не нове. Утім потрібно, аби в кожному часі, всюди, хай там що, людина знову знаходила його, розвивала й висловлювала.

Чи годиться мені тішитись, що звів усю пригоду людського сина до спиці якогось колеса? Натомість я відчував радість. Схожу радість здавна відчуває дитина, щойно кине до рота жадану вишню. Бодай одразу й виплюнула б її, бо та виявилася кислішою, ніж сподівалася, терпкішою, ніж очікувала.

Сільські хати внизу здавалися цілим рядом сірих, брудно-білих, чи то брудно-жовтих чотирикутників. З коминів у формі клітинок на краю кожного чотирикутника неначе бурлили хоч і вузькі, але повноводні джерела.

Мої кроки були доволі схожі, іншого вибору не було. Але тієї миті колесо вочевидь зробило один оберт. Я опинився трохи вище. Тільки повинен був ще чимало йти в обхід, аби добратися до вершини узгір’я. Після цього — оскільки я зупинився та постояв, то можу сказати «після цього» і не зможу назвати це «трохи згодом» — кожен оберт колеса став потребувати ще більше часу; хоча дорога робиться крутішою, але довшають і спиці, збільшується обід.

А що зміниться від того, що сам із собою тут порозмовляю, сам собі щось розповім, нехай і голосно покричу? Ніхто ж не вискочить тут із-за рогу, не порегоче з мене, вигукуючи: «Погляньте на божевільного!» Невже я починаю розуміти: чому підйом на цю гору настільки важливий?

Вже й навіть ватага дітей унизу, які влаштували бійку навпроти верболозів, що розкинулися пообіч річки за селом, перестала скидатися на кольорову плямку, котра ледь-ледь ворушиться.

Бійка залишилася позаду мене.

Ні-і-і-і, ні-і-і-і, це потрібно негайно виправляти, не можна впадати в таку задуму. Не позаду мене, а піді мною. Треба вже звикнути до «висотних» висловів.

Потрібно підніматися. Адже колесо або лебідка — бодай це й мимовільна думка, всього лиш тінь у цій голові, лиш темрява — повинне прокрутитися.

Повинне прокрутитися, але як колесо, а не — лебідка. Повинне рухатись уперед. Хоч би що був цей рух. Він не повинен залежати від статичної вісі.

Інакше яка користь від великої війни серця?

Смішно, але невже цінність серця, того «шматка м’яса розміром із кулак»

Жрець Сонця на вершині жертовних пірамід розрізає крем’яним ножем груди рабам та полоненим, відкриває їх світлові, над мертвими головами підносить до сонця серце, що, стискаючись од палючих променів, невпинно слабне та м’якне; він не натішиться щастю, спостерігаючи за струмками крові, що, розливаючись, поволі стікають додолу

знали тільки сонцепоклонники ацтеки, що величали себе вихідцями з «країни чапель»

невже цінність серця знали тільки вони серед усіх людей, що радували землю? Хто ще, окрім них, гадав, що гідний пошани голод сонця може втамувати лише людське серце?

Яке пуття від того, що серце буде змушене терпіти опісля, як покрутиться на місці, непоказне, шляхетне серце, що приховує власну пишноту та оголошує людині одну з найжорстокіших воєн, якщо захворіє, натомість забувається, коли здорове?

Знаю: жоден вислів, бодай і найгарніший, бодай і цілковито бездоганний, ніколи не передасть тієї битви, тієї війни.

Боротися з хворобами — те саме, що давати відсіч загарбникові. Натомість сердечний недуг, мабуть, протиставляє людину саму собі. Та намагається не перемогти, а подолати ту перепону, щоб жити. Тоді людський опір стає тотожний тваринному. Коли серце в такій війні погоджується стати коловоротом — це означає почорніти зсередини, почервоніти ззовні.

Воно мусить обертатися, рухатися вперед, мов колесо.

А втім, ніколи не можна передбачити способу, як здужати перешкоди.

Тема здоров'я відтепер також залишилася піді мною. Міркуючи про серце, я зірвав із зустрічного деревця листочок та пожував його — те давно пощезло за ліктем.

Тіло, яке досі опиралося сюди, опиралося й назад.

Якби ж я врятувався від своєї звички накладати кожну ту річ одну