Читати книгу - "Бурелов"

— Сутінки! — роззявив рота Живчик.

Професор протяжисто, жалісно зітхнув.

— Сповісти Професора Темрявознавства, — прошепотів він. — Можеш… на нього… звіритися…

Він умовк. Теплий подих згас. Живчик випростався і поглянув на старе мудре обличчя.

Професор Світлознавства був мертвий. Надворі вже галасувало крикливе біле вороння. Живчик чув, як воно шкрябається над головою, дряпаючи дерево, бачив, як найнахабніші птахи пропихають крізь діромахи в корабельному корпусі свої голови і водять довкола жадібними очима-намистинками.

— Згиньте, окаянні! — гримнув Живчик.

Птахи відступили, але тільки на мент і не надто далеко. Живчик знав: із похованням не можна зволікати ні хвилини. Коли він витягував Професорове тіло надвір, біле вороння хмарами кружляло довкола нього, оскаженіло лементуючи.

— Ви його не матимете! — прокричав їм у відповідь Живчик. — Дзуськи!

Сонце вже сідало, коли він рушив навздогін за своєю щораз довшою тінню до круглої драговинної вікнини. Там, на її краю, він і поклав Професора. Лопочучи крильми, біле вороння, охоплене ярим збудженням, перепурхувало з місця на місце. Живчик відчайдушно силкувався добрати слів, годящих для такої сумної хвилини.

— Професоре Світлознавства, — прошепотів він. — Шановний санктафракський Академіку. Мудра і шляхетна людино. Це місце не зовсім підходяще для вашого останнього спочину… — Він затнувся і глибоко втяг у себе повітря. — Спочивайте в сумирі.

І, промовивши так, хлопець штовхнув тіло вперед. Спершу поринули у грузьку твань ступні, далі ноги і тулуб. Білі ворони, не тямлячись зі сказу, шугали вниз, ішли в піке, але так і не зуміли дістати трупа. Болото підкрадалося до Професорової груднини. Ось уже зникли руки. Пучки. Живчик облився слізьми.

— Прощавайте! — прошепотів він, коли з очей зникла голова.

Якусь мить єдиним зримим слідом по Професорові лишалося горішнє галуззя гілки, яку Живчик припасував йому до карку. Далі пішло вниз і воно, і більш не видно було нічого. Булькнула, зринувши на поверхню, повітряна банька. А тоді — тиша. Спокій. Сумир.

Живчик укляк на одне коліно, сягнув уперед рукою в залізній рукавиці й на знак пошани занурив її в теплу грузьку рідоту. Та тільки-но це сталося, як зайшла дивовижна зміна. Живчик не вірив своїм очам. Густа біла твань, мов за помахом чарівної палички, обернулася на кришталево чисту воду, не менш чисту, як гомінкий струмок, що в’юниться Темнолісом! Ген у глибині видніло Професорове тіло: кружляючи, воно невпинно спускалося вниз у свою водяну домовину.

Живчик знову сів навпочіпки і задивився на важку залізну рукавицю. Рудий пил — мікроскопічні його часточки струміли, наче рідина, — і досі ховзав по гладенькому сріблу.

— Фракспил, — прошепотів він святобливо, зриваючись на ноги і роззираючись довкола.

Ген-ген далеко він зміг розрізнити в повітрі мерехтливі санктафракські вогні. Нижче, під ковдрою брунатного диму, припало до землі, ціпеніючи в цій незграбній, злиденній позі, Нижнє місто. Як «небожителі», так і «земляни» залежали від умісту скрині з залізного дерева та шкла. Бурефракс відновить рівновагу плавучої скелі, а фракспил очистить гнилу Крайріку.

Мета і засоби — так висловився Професор. Живчик не був певний, чи життя, врятовані у Санктафраксі та Нижньому місті за допомогою кристалів зможуть виправдати криваву різницю, яку Скрид улаштував для стількох мандрівців. Але одне не викликало сумнівів: якщо йому не пощастить повернутися зі скринею, повною бурефраксу, усі вони пропадуть ні за цапову душу.

«Я повинен спробувати, — сказав він про себе. — Заради живих. І заради мертвих».

Ту ж мить із корабельного нутра до його вух долинули неспокійні стогони. Камінний Штурман! Нарешті він прийшов до тями.

Розділ двадцятий

Камінний Штурман

Знов опинившись на «Вітроплаві», Живчик найперше засвітив Скридову ліхтарню, почеплену на цвяху біля виламу. Тепле медвяної барви сяйво виповнило похмуре корабельне нутро, і Живчик побачив, що Камінний Штурман сидить.

— Дяка Небові, ти живий, — зрадів хлопець.

Камінний Штурман кивнув головою.

— Оце тільки опритомнів, — долинув із відлоги важкої кереї несміливий притлумлений голос. Запала пауза. — Я геть не чую правої ноги. — Живчик мовчав, не зводячи зачудованого погляду зі свого супутника. — На мене напав так званий провідник, — провадив Камінний Штурман. — Напевне, оглушив мене. Розуму не приберу, яким світом я міг опинитися тут.

— Я… тебе переніс, — пояснив Живчик.

Камінний Штурман знову кивнув.

— А Скрид?

— Скрид загинув, — відповів Живчик. — Від мого меча. Він… я… — Хлопець зніяковіло присів перед Камінним Штурманом. — То ти вмієш говорити? — запитав він.

— Умію.

— А я й не знав… себто… даруй мені, я завжди гадав, ніби ти німий.

— Я не пустомолот, — пояснив Камінний Штурман. — Світ широкий і підступний. Оця вдяганка та мовчання — мій щит. — Він зробив паузу. — Твій батько це знав.

— Мій батько? — вразився Живчик. — Він знав, що ти говориш?

— Він знав усе, — відповів Камінний Штурман та й давай звиватися і вигинатися, аж поки вивільнив із рукава правицю. Живчик постеріг крізь скельця очних отворів, як навдивовижу делікатні пальці крутять внутрішні застібки, якими каптур прикріплювався до плечей. Застібки одна по одній, клацали, розщібаючись.

Живчик був ошелешений. Спочатку Камінний штурман показує, що вміє говорити, а тоді — уперше за весь час — виявляє готовність відкрити своє обличчя. Живчик затамував подих. Яким жахливим тілесним ґанджем чи горем мав каратися цей безталанник, коли зважився нап’ясти на себе личину? Яка жахлива таємниця криється всередині цього неоковирного чоловічого костюма?

Коли піднялась відлога, поглядові відкрилася бліда і струнка шия. Живчик закусив спідню губу. Ще мить — і грива густого помаранчевого волосся ринула каскадом на вид. Камінний штурман підвів руку і відгорнув його.

— Ти… ти…

— Дівчина, — відповіла Камінний Штурман. — Тебе дивує?

— Ще б пак! — вигукнув Живчик. — Я і в гадці собі не клав. Гадав, ти можеш виявитися якимось… чудиськом…

Камінний Штурман нахмурила брови і відвернулася.

— Може, це було б і краще, — спокійно мовила вона. — Найпотворніші чи найжахливіше пошрамовані істоти Темнолісу не можуть бути загубленішими і самотнішими, ніж я нині після втрати Захмарного Вовка та «Бурелова». Корабель був єдиним місцем, де я почувалася в безпеці, хоча й там усе ж не могла обійтися без оцього всього. — Вона поплескала по скинутому каптурові.

— Не