Читати книгу - "Викрадач ангелів"

Оксамитовий Лицар повільно посунув сходами вниз і, взявши руки в боки, зупинився перед Фабіаном.

— Нам треба поговорити, — сказав він голосом звичайнісінької людини.

Фабіан нерішуче кивнув головою. Оксамитовий Лицар присів край кам’яного саркофага, сперся ліктем на коліно й вийняв із рота сигару.

— Ти знаєш, хто я такий? — спитав він.

— Я знаю всі ваші імена, — відповів Фабіан, не маючи гадки, звідки в нього взялась хоробрість. — Ким би вам найдужче хотілося бути?

— Можеш називати мене Фенріс, — відповів Оксамитовий Лицар. — Це ім’я певною мірою нас пов’язує. Оскільки ти нащадок лицаря Вовка, то ми, як не крути, родичі.

Фабіан збагнув, куди той хилить. Відтепер Оксамитовий Лицар може бути Фенрісом, бо вийшло так, що він повернувся. Хлопець знов здригнувся.

— Либонь, нема чого здригатися, — мовив Фенріс. — Саме зараз у мене є привід бути тут. Я хотів би укласти з тобою угоду. Попри все, ми однієї й тієї ж крови, тож те, що добре для мене, добре для тебе. Я ладен поділитися. А ти?

— Чим поділитися? — прохрипів Фабіан.

Здавалось, що в нього ось-ось сяде голос, і він прокашлявся.

— Звісна річ, прибутком! — відповів Фенріс. — Нікому, крім тебе, не пощастило прийти до церкви, і нікому не пощастить прийти сюди навіть до неділі. Тож силу ангелів буде знищено, і я зможу зробити зі скульптурами, що захочу. В мене вже є багато покупців і стоїть наготові транспорт. Ви більш ніколи їх не матимете!

І Фенріс розповів, як він крав скульптури ангелів у церквах цілого світу, прагнучи мати в себе їхні різноманітні подоби. Спершу, для того, щоб підпорядкувати якогось уявного ангела собі, він виводив його з ладу. Коли ж ангели виявлялись звичайнісінькими статуями, він примудрявся заробити на них купу грошей, продаючи їх як мистецькі твори. І так мало-помалу він страшенно розбагатів. Але ніде в світі він не бачив таких ангелів, як у цій церкві, і ось тепер у нього нарешті з’явилася можливість ними заволодіти!

Він довірливо схилився до Фабіана.

— Якщо ти присягнеш, що ніколи більше не укладеш нової угоди з ангелами і відпишеш мені Вовчий Замок, я ладен ділитися з тобою прибутком. Так само й із твоєю родиною.

Він улесливо всміхнувся.

— Це означає, що ви шкодуєте про те, що заподіяли лицареві Вовкові? — спитав Фабіан.

— Аж ніскілечки! — засичав Фенріс, виходячи з ролі щедрого родича. — Я тільки хотів би мати гарантію, що Вовк більше не повернеться. Нині вже минуло сімсот років, відколи він помер, тож я повинен мати певність. Це місто моє. Я хочу ним володіти, і володіти тепер, раз і назавжди!

Голос зненацька знов змінився. Зараз у ньому з’явилося щось болюче.

— Ти знаєш, як це бажати чогось глибоко й щиро, усім своїм єством, і ніколи його не отримувати? Ти розумієш, як це нестерпно? Воно розриває мене на шматки, роз’їдає зсередини. Я не маю нічого, що міг би назвати своїм, лише цю вічну виснажливу жадобу. Я ніколи не маю спокою. Мені навіть відмовили мати могилу. Я завжди мушу робити нову спробу. Впродовж семи століть я цього бажав, багато разів намагався це зробити, та безуспішно, але з часів лицаря Вовка я не наближався так близько до мети, як тепер.

Фабіан відчув, що тремтить. Голос, який промовляв до нього, був напівприглушений від ненависти й жадоби. Хлопець бачив перед собою дракона, що випустив кігті на зірки й хотів украсти сонце. Потім він змусив себе зібратися з духом.

— Нізащо в світі я вам не допомагатиму, — розгнівано вигукнув він. — Краще сидітиму тут сімсот років!

Нараз хлопець зрозумів, що зірвалося йому з язика, та було запізно.

Фенріс знов обернувся на Оксамитового Лицаря й повернув собі своє давнє, зарозуміле «я». Він розглядав хлопця з-під крис капелюха. В його темних окулярах зловісно відбивався мерехтливий пломінчик воскової свічки.

— Це можна влаштувати, — холодно сказав він. — Мені всього-на-всього треба замкнути за собою двері й забути, що ти тут сидиш. Але я маю інші способи змусити тебе скоритися.

Несподівано він скочив на рівні й схопив Фабіана однією рукою. Другою він знов уткнув собі в рота сигару й глибоко затягнувся. Фабіанові стало ясно, що він надумав зробити його невільником, достоту так, як і всіх тих бідолашних людей, котрі в негоду никають вулицями, виконуючи ролі невгамовних загадкових переслідувачів. Цього не можна допустити. Йому за всяку ціну треба ухилитися від сигарного диму в обличчя. Він заходився хвицати ногами, щосили пручався й відвертав голову. Оксамитовий Лицар напнувся й притягнув його до грудей. Фабіан безнадійно борюкався і раптом відчув, як знов щось кольнуло його в стегно.

Срібна шпора! Не довго думаючи, він вихопив шпору з кишені, витягнув руку й розсік сигару, що диміла, надвоє. Обрубок упав на кам’яну підлогу, а Оксамитовий Лицар із холодним недопалком у губах просто остовпів. Усе сталося так швидко, що він не встиг нічого збагнути. Тепер Фабіан зміг вирватися й поквапився затоптати обрубок сигари, що диміла. Тоді хутенько сховав срібну шпору до кишені, щоб Оксамитовий Лицар не побачив, що то було. Звісно, її ще можна буде використати.

Здається, Оксамитовий Лицар уперше засумнівався. Вийнявши з рота рештку сигари, він спантеличено подивився на неї, а потім на Фабіана. Тоді так брикнув ногою по восковій свічці, що вона впала й погасла.

— Ти сильніший, ніж я сподівався. Одначе, якщо ти забереш мою силу, то мені доведеться забрати твоє світло, — почув Фабіан його голос, що пропалював темряву. — Я повернуся, коли ти все обміркуєш!

Склепом прокотилась луна його кроків, двері з гуркотом зачинилися і засунувся засув. Знов Фабіан лишився сам у могильній темряві. Але тепер він уже не так боявся. Йому пощастило впоратися з Оксамитовим Лицарем, Фенрісом і Асмодеусом водночас, він навіть уникнув неймовірної загрози, і все це сталося завдяки особистій зброї ворога. Він вийняв коробку сірників і знов запалив свічку. Потім усівся долі, щоб усе обміркувати.

Коли він обхопив руками коліна й підтягнув їх до підборіддя, то намацав на пальці перстень лицаря Вовка. Зненацька в нього в голові пролунав лицарів голос: «Якщо вскочиш у халепу, то подумки поклич мене. Тим чи іншим робом я тобі допоможу».

Фабіан міцно здавив перстень, заплющив очі й наповнив свою душу спогадами про лицаря Вовка. Він пригадав його важку руку на плечі й лагідний погляд.

«Я опинився в скруті,