Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Однак Верховна рада не поспішала давати відповідь. Натомість з батьківщини прийшла гірка звістка про те, що, кинувши на Галичину армію Галлера, поляки 14 травня перейшли у рішучий наступ на всьому фронті[344]. За цих обставин об’єднана українська делегація 21 травня звернулася до Міжнародної мирної конференції в Парижі з нотою, в якій зазначалось: «… Поляки знехтували зазив Найвищої Ради з 19 марта, який закликав їх спинити ворожі кроки проти Українців, – зазив, який наше правительство прийняло; знехтували далі рішенє комісії для українсько-польського перемир’я, виражене в проекті з 12 мая, на який Українці також згодились.

Замість приступити до заключення перемир’я, Поляки розпочали дуже енергійну офензиву проти Українців. Своїм поведеннєм Поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав Антанти, дали ясний доказ не тільки свого легковаження для принципів проголошеннях Антантою, але навіть для формальних рішень Мирової Конференції.

Таким чином, Делегація Української Республіки в Парижі знаходиться перед конечністю поставити собі питаннє: Чи держави Антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів, що грозять йому зі всіх боків, і проти анархії?

Не знаходячи в державах Антанти реальної і успішної помочи, якої ми все сподівалися для нашої окрівавленої вітчини, ми доводимо до Вашої відомосте, що в таких обставинах вважаємо безцільним оставати довше в Парижі.

Г. Сидоренко, президент Делегації Української Республіки, Д-р В. Панейко, віце-президент Олександр Шульгін, Арнольд Марголін – делегати. Д-р Михайло Лозинський, полковник Дмитро Вітовський, надзвичайні делегати для українсько-польського перемир’я»[345].

Нота справила відповідне враження. Надіслана вона була вранці, а вже через кілька годин прийшов виклик на спеціальне засідання найвищого органу Мирової конференції – Ради Чотирьох. Галичани зустрілись із Вільсоном, Ллойд-Джорджем, Клемансо, міністром закордонних справ Італії Сонніно, який заступив Орландо. Була запрошена у повному складі комісія генерала Боти.

Г. Сидоренко і В. Панейко ще раз заявили про неприпустимість агресії Польщі проти незалежної ЗУНР і відмови польського уряду заключите перемир’я.

Найбільшу активність проявив Ллойд-Джордж. Він засипав присутніх запитаннями про ставлення українців до більшовиків. Чи буде УГА в разі миру битися проти більшовиків. Якщо Україна не стане самостійною, то з ким вона хоче бути – з Польщею чи Росією, чи хоче Галичина поєднання з Наддніпрянською Україною, чи дійсно ЗУНР бажає миру. В. Панейко виклав відповіді згідно з концепцією свого уряду. Рішуче заявив, що Галичина жадає бути у складі УНР і разом з усім українським народом відстоювати незалежність республіки, тому буде боротись як проти поляків, так і проти більшовиків.

Засідання виявило, що більшість членів Верховної ради не зрозуміли галицької проблеми. Ллойд-Джордж, наприклад, питав, чи є різниця між польською і українською мовами, Вільсон і Клемансо взагалі були байдужими і не брали участі в обговоренні. Тому ніякого рішення і не було оголошено. Крім того, керівники Антанти навіть не висловили свого ставлення до галицької масакри. Правда, Клемансо наступного дня запросив українську делегацію до своєї резиденції. Відповідаючи на запитання Панейка, до яких висновків прийшли учасники засідання, Клемансо сказав, що зроблено запит Пілсудському щодо ведення бойових дій і участі армії Галлера, яка не повинна була залишатися в Галичині. Верховна рада висловилася за припинення війни.

Характерно, що верховоди Антанти, зрештою Клемансо, на цій зустрічі робили вигляд, що не знають про злочин Галлера проти ЗУНР, тому з недовірою сприйняли інформацію Д. Вітовського. Незадовго до цього, 7 травня, сам Вільсон доповідав на Раді чотирьох про участь армії Галлера в боях під Львовом. У ті ж дні паризький журнал «L’Evropa Orientale» писав: «Армія генерала Галлера, організована на американські кошти в Америці, забезпечена артилерією, офіцерами і інструкторами країн Антанти, під приводом боротьби проти більшовиків розпочала наступ проти українців у Східній Галичині»[346]. Цей факт 7 травня підтвердила московська «Правда»: «Війська генерала Галлера, всупереч взятим на себе зобов’язанням, з’явились під Львовом і вступили в боротьбу з українськими національними військами».

Верховна рада також відреагувала й на пропозицію Г. Сидоренка визнати УНР. Клемансо взагалі заявив, що голова Директорії Симон Петлюра «майже большевик» і звинуватив його в єврейських погромах. Незважаючи на те, що з кожним днем все більше виявлялася прихильність Парижа до Польщі і байдужість до східногалицької справи, делегація ЗУНР не складала рук. 24 травня Д. Вітовський звернувся до генерала Боти з запитанням щодо премир’я. 2 червня за дорученням Державного секретаріату ЗОУНР М. Лозинський і Д. Вітовський вручили Верховній раді ноту, у якій звертали увагу на те, що наступ польських військ, зокрема армії Галлера, посилюється, та відкинули наклепи голови польського уряду Падеревського, що ніби-то його армія б’ється в Галичині з більшовиками, а стотисячна УГА – це «розбійницькі банди».

З гіркою прикрістю галичани вказували: «Що ся армія (УГА. – Авт.) подалася під натиском чисельно сильнішої польської армії, се нічого дивного. Польща одержала від Антанти все: моральну поміч через приняттє Польщі до союзних держав, воєнний матеріал і навіть війська, армію Галлера, яка скріпила польські сили не для боротьби з більшовиками, а для окупації української землі. Навпаки, український нарід не дістав від Антанти ніякої помочи, ні моральної, ні матеріальної… Ми не хотіли війни проти поляків. Ми проголосили наше право національного самовизначення і почали його здійснювати на Землі безсумнівно українській. Ми були й є переконані, що поступаємо згідно з великими принципами національної справедливості, проголошеними від імені Антанти президентом Вільсоном: що народи, позбавлені національної незалежності і поділені між більше держав, повинні дістати змогу свобідио рішати про себе, з’єднатися й означити свою долю, що народами не можна торгувати, як предметами, і поневолювати їх…»[347]

Не отримавши ніякої відповіді, Р. Сидоренко від імені уряду УНР, а М. Лозинський і Д. Вітовський – від галицького відповідно 29 травня і 6 червня звернулися з нотами до Верховної ради, в яких ще раз вимагали зупинити агресорів, а також спростовували заяви Падеревського та Пілсудського про ситуацію в Галичині.

Водночас Верховна рада доручила так званій Польській комісії під головуванням французького генерала Жюля Камбона підготувати проект розв’язання східногалицької проблеми. 18 червня комісія зробила доповідь на Раді міністрів закордонних справ. При вирішенні долі галицького краю, зазначав український історик Олександр Карпенко, «в основу бралися лише економічні і політичні інтереси польської буржуазії і поміщиків»[348].

Дійсно, англійська і французька делегації вважали за необхідне віддати Польщі Львів і