read-books.club » Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

212
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А" автора Айн Ренд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 196
Перейти на сторінку:
слова, які — з огляду на незрозумілість усієї ситуації — лунали зловісно: вимога бути «лояльним» і «співпрацювати».

Молодики посадили Стадлера на лавку в першому ряду однієї з трибун і зникли, немов змінні деталі механізму, покинувши його на доктора Ферріса, який несподівано з’явився особисто. Тепер, дивлячись на те, що відбувалося навколо, спостерігаючи за невиразними, збудженими, вільними й буденними жестами Ферріса посеред групи новинарів, у нього складалося враження, що сталась якась неймовірна плутанина, якась безсенсова, хаотична дурниця, — але водночас він відчував і роботу злагодженого механізму, що створював відповідний градус необхідного саме для цієї миті враження.

Несподівано відчув, що його охопила паніка, освітлений якою, наче спалахом запальнички, він дозволив собі визнати, що відчайдушно хоче звідси втекти. Але він з грюкотом зачинив дверцята свого глузду. Стадлер знав, що найтемніша таємниця цієї події — найвирішальніша, недоторканна, убивча порівняно з будь-яким секретом, що ховається в будівлі-грибі, — це таємниця, яка змусила його погодитися приїхати сюди.

Йому ніколи не доведеться довідатися про мотив цього приїзду, — подумав Стадлер. Думки його з’являлися не у формі слів, а короткими, лихими спазмами емоцій, що нагадували роздратування і пекли, мов кислота. Слова, що застрягли в його свідомості, стирчали там з моменту, коли він дав згоду сюди приїхати, і скидалися на заклинання вуду, які людина повторює за потреби, не намагаючись осягнути: що ти можеш зробити, коли випадає мати справу з людьми?

Стадлер звернув увагу, що стенд, зарезервований для тих, кого Ферріс назвав інтелектуальною елітою, був більший навіть за стенд для урядовців. Від думки про те, що його посадили в перший ряд, у грудях промайнула насолода. Він озирнувся, щоб поглянути на яруси позаду. Пережите відчуття накотилося сірим і дрібним шоком: все це випадкове, виблякле, потріпане збіговисько аж ніяк не вкладалося в його уявлення про інтелектуальну еліту. Він бачив войовничо наїжачених чоловіків і виклично вбраних жінок, бачив злі, невдоволені, сповнені підозри обличчя, на яких прочитувалася непоєднувана з інтелектом ознака: непевність. Він не міг розгледіти жодного знайомого лиця, ніхто з присутніх не був відомий ні тепер, ні в минулому.

Стадлер замислився: цікаво, чим керувалися ті, хто відбирали цих людей.

У другому ряду він зауважив довготелесу постать — літнього чоловіка з видовженим млявим обличчям, що було віддалено знайоме, хоча Стадлер не зміг нічого пригадати, крім розмитого враження про фотографію і якусь неприємну публікацію. Він нахилився до жінки поруч і запитав, вказуючи на незнайомця:

— Чи не могли б ви мені нагадати ім’я цього джентльмена?

Жінка відповіла пошепки, з пошаною і благоговінням у голосі:

— Та це ж доктор Саймон Прітчетт!

Доктор Стадлер відвернувся, бажаючи одного: щоб його ніхто не побачив, щоб ніхто й ніколи не довідався, що він був членом цієї групи.

Він звів очі й побачив, як Ферріс, махаючи в його бік рукою, немов туристичний гід, веде до нього представників преси. Коли вони вже достатньо наблизилися, щоб можна було розібрати слова, Стадлер почув:

— Але навіщо вам марнувати на мене час, якщо тут присутній справжній винуватець сьогоднішнього досягнення, людина, яка уможливила це все, — доктор Роберт Стадлер!

Упродовж нетривалої миті Стадлерові здавалося, що на вимучених цинічних обличчях журналістів проступив якийсь невідповідний вираз — не зовсім повага, очікування чи сподівання, а радше відлуння цих емоцій, слабкий відголосок того, що могло вимальовуватися на цих лицях за часів молодості, коли вони чули ім’я Роберта Стадлера. Цієї миті він відчув імпульс, якого не міг визнати свідомо: поштовх зізнатись їм, що не має зеленої гадки про сьогоднішню подію, що його впливовість зараз іще дрібніша за їхню, що його влада — менша за владу журналістів, що його притягнули сюди, як пішака, вплутавши в шулерство… майже у ролі в’язня.

Замість цього він почув, як відповідає на їхні запитання манірним і поблажливим тоном людини, яка добре орієнтується в таємницях представників найвищої влади:

— Так, Державний науковий інститут пишається своїми заслугами на державній службі… Державний науковий інститут — це не інструмент чиїхось особистих інтересів чи персональної жадоби, він відданий справі добробуту людства, дбає про користь для всіх людей, — немов диктофон, Стадлер випльовував усі ті нудотні узагальнення, почуті від доктора Ферріса.

Він не дозволив дати собі зрозуміти, що його почуття пояснювалися відразою до себе самого. Ідентифікував емоцію, однак не предмет. Стадлерові здавалося, що він гидує людьми навколо. Це ж вони змусили його відбувати цей ганебний спектакль. Що ж іще поробиш, думав він, коли доводиться мати справу з людьми?

Журналісти коротко нотували його відповіді. Тепер їхні обличчя скидалися на автомати, що вдають, наче порожні висловлювання решти автоматів — це справді новини.

— Докторе Стадлер, — запитав один із них, вказуючи на будинок на пагорбі, — чи правда, що «Проект Ікс» — це найвидатніше досягнення Державного наукового інституту?

Запала мертва тиша.

— «Проект Ікс»? — перепитав доктор Стадлер.

Він розумів, що в його інтонації є щось зловісно неправильне, оскільки бачив, як кілька журналістів підняли голови, немов на звук сигналізації. Побачив, як вони чекають, тримаючи напоготові олівці.

Відчуваючи, як м’язи обличчя розколюються, перетворюючись на подобу посмішки, Стадлер занурився у безформний, майже надприродний жах, — ніби знову зауважив роботу злагодженого механізму, став його частиною, нездатною опиратися могутній волі.

— «Проект Ікс»? — м’яко перепитав він таємничим голосом учасника змови. — Що ж, джентльмени, хіба можна сумніватись у цінності й мотивації будь-якого проекту Державного наукового інституту, адже це неприбуткова установа? Хіба є потреба казати щось більше?

Стадлер звів голову і зауважив, що доктор Ферріс стояв неподалік протягом усього інтерв’ю. Його обличчя видавалося тепер менш напруженим та ще зухвалішим.

На паркувальний майданчик на повній швидкості залетіли два лискучих автомобілі й зупинилися, заскреготівши гальмами. Журналісти покинули Стадлера на середині речення і кинулися до людей, які висідали з машин.

— Що таке «Проект Ікс»? — суворо запитав у Ферріса доктор Стадлер.

Доктор Ферріс усміхнувся водночас невинно й нахабно.

— Це неприбутковий проект, — відповів він і кинувся назустріч новоприбулим.

Зі сповненого пошани шепотіння в натовпі доктор Стадлер зрозумів, що чоловічок у світлому льняному костюмі, схожий на виконавця різних темних справ, який негайно опинився у самому центрі нової групи, — це містер Томсон, глава держави. Містер Томсон усміхався, супився і вигавкував відповіді на запитання журналістів. Доктор Ферріс протискався крізь юрбу зі зграбністю кота, який треться об численні ноги.

Група наблизилась і Стадлер зауважив, що Ферріс веде всіх до нього.

— Містере Томсон, — дзвінко промовив доктор Ферріс, коли вони підійшли впритул, — чи можу я представити

1 ... 50 51 52 ... 196
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"