read-books.club » Сучасна проза » Маленька паризька книгарня 📚 - Українською

Читати книгу - "Маленька паризька книгарня"

154
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маленька паризька книгарня" автора Ніна Георге. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 50 51 52 ... 79
Перейти на сторінку:
і грабування включно. Там і продають лапи хоббітів, вуха орків, випотрошені шлунки…

— Автором може бути жінка…

— Я хочу готувати вам їжу, сеньйоро Саманта. І не страшно, якщо перед обідом вам захочеться спершу поплавати.

— Мабуть, я й собі куплю такі хоббітові лапи. Замість капців. Клас! Кафка сказиться з переляку.

Месьє Одинак дивився у вікно, заледве стримуючись.

— Та ви можете замовкнути? Санарі! «Вогні Півдня»! Я хочу знати, хто справжній автор! Будь ласка!

Вийшло трохи голосніше, ніж йому хотілося. Макс і Кунео здивовано подивилися на месьє Одинака, а Семі відкинулася назад у кріслі, наче все це починало її забавляти.

— Я витратив двадцять років, шукаючи його. Чи її. Ця книга… це… — Жан Одинак намагався дібрати найкращі слова, але бачив тільки, як річка міниться на сонці. — Ця книга, мов жінка, яку я кохав. Вона веде до неї. Це — розчин кохання. Це — доза кохання, яку я можу більш-менш витримувати і досі відчувати. Це — соломина, через яку я дихаю впродовж останніх двадцяти років.

Жан провів рукою по обличчю.

Та це була не вся правда. Тепер не тільки правда.

— Вона допомогла мені вижити. Мені більше не потрібна ця книга, бо тепер я знову можу… дихати самостійно. Але я хотів би подякувати.

Макс дивився на нього з великою повагою й подивом.

Обличчя Семі освітилося широкою усмішкою.

— Книга для відновлення дихання. Розумію.

Вона визирнула у вікно. Костюмовані герої все прибували й збиралися на вулицях.

— Я ніколи не думала, що зустріну тут когось такого, як ви, — зітхнувши, сказала вона.

Жан відчув, як у нього напружуються м’язи спини.

— Звичайно, ви не перший, але вас таких було мало. Всі інші пішли собі, так і не розгадавши загадки. Ніхто з них не ставив правильних запитань. Ставити запитання — це мистецтво.

Семі далі дивилася у вікно, вздовж рами якого на тонких нитках були підвішені невеликі уламки плавнику. Трохи придивившись, можна помітити, як із цих уламків складається зображення рибини, що вистрибує з води. Або обличчя, або ангела з одним крилом…

— Більшість людей ставлять запитання так, аби чути самих себе. Або почути те, що прагнуть почути, але не те, що їм потрібно насправді. Одне з таких запитань: «Ти кохаєш мене?». Подібні запитання слід заборонити.

Вона притулила свої хоббітові лапи одну до одної.

— Поставте ваше запитання, — наказала жінка.

— Я можу… можна поставити лиш одне? — розгубився месьє Одинак.

Семі тепло усміхнулась.

— Звичайно, ні. Поставте не одне, а скільки хочете. Але ви мусите сформулювати їх так, щоб отримати відповідь «так» чи «ні».

— Отже, ви знаєте його?

— Ні.

— Правильне запитання означає, що всі слова в ньому мають бути правильні, — наголосив Макс і штовхнув месьє Одинака ліктем у бік.

Месьє Одинак виправився:

— Отже, ви знаєте її?

— Так.

Семі доброзичливо подивилася на Макса.

— Я бачу, месьє Джордан, що ви опанували мистецтво ставити запитання. Правильно поставлене запитання може зробити людину щасливою. Як просувається робота над вашою наступною книгою? Другою, так? Прокляття другої книги, всі ці сподівання… Непогано б вам зникнути років на двадцять. Найкраще, коли всі про вас забудуть на певний час, тоді ви звільнитеся.

У Макса запашіли вуха.

— Наступне запитання, читачу душ.

— Це Бріжіт Карно?

— О, Боже, ні!

— Але Санарі ще жива?

Семі усміхнулась.

— О, так.

— Ви можете… мене їй відрекомендувати?

Семі замислилась.

— Так.

— Як?

— Це не запитання «так-ні», — нагадав йому Макс.

— Ну що ж, я готую сьогодні буйабес, — втрутився Кунео. — Заїду за вами о пів на восьму. І ви разом із капітаном Soledoso зможете далі пограти в «так-ні-не знаю». Добре? Сподіваюсь, ви не зайняті, не дай Боже? Як ви ставитеся до невеликої прогулянки човном?

— Так, ні й так, — сказала вона рішуче. — Отже, все прояснилося. Тепер, з вашого дозволу, мушу піти й привітати цих прекрасних створінь та сказати декілька теплих слів мовою, придуманою Толкієном. Я готувалася, але поки що виходить, як у Чубакки з Новорічним привітанням.

Семі підвелась, і вони змогли ще раз помилуватися її пречудовими капцями у вигляді хоббітових лап.

Дійшовши до дверей, вона востаннє обернулась до них.

— Максе, чи відомо вам, що коли народжується зірка, їй треба рік, аби досягти повного розміру. А потім вона неперервно світить упродовж мільйонів років. Дивно, еге ж? А ви ніколи не намагалися створити нову мову? Або декілька нових слів? Я була б рада, якби найвідоміший французький живий письменник до тридцяти років зміг запропонувати мені цього вечора нове слово. Домовилися?

Її темно-сині очі сяяли.

А в Максовій уяві вибухнула маленька бомба, щедро посипаючи насінням його внутрішній таємний сад.

Коли Сальво Кунео, вбраний у свою найкращу картату сорочку, джинси і лаковані черевики, прибув того вечора, щоб забрати Семі з друкарні, вона стояла біля дверей із трьома валізами, кімнатною папороттю і дощовиком, перекинутим через руку.

— Я справді сподіваюсь, що ви заберете мене із собою, Сальво, якщо тільки ваше запрошення не означало щось інше. Я вже досить довго тут живу, — промовила вона замість привітання. — Майже десять років. Один цілий щабель, як каже Гессе. Настав час вирушити на південь, аби дихати по-новому, побачити море і знову поцілувати чоловіка. Господи, мені вже скоро шістдесят. Я вступаю в розквіт свого життя.

Кунео дивився прямо в темно-сині очі книжкової жінки.

— Пропозиція залишається в силі, сеньйоро Семі Ле Трекуессер, — сказав він. — Я до ваших послуг.

— Я не забула, Сальваторе Кунео з Неаполя.

Він викликав машину, щоб доставити її спаковані речі на човен.

— Гм… я правильно розумію, — запитав спантеличений месьє Одинак, коли Сальво згодом вивантажив валізи на трап, — ви прийшли не просто повечеряти, а збираєтесь у нас оселитися?

— Саме так, дорогий мій. Можна? Зовсім ненадовго? Поки ви не відчалите і не викинете мене за борт?

— Звичайно. Біля дитячих книг є вільний диван, — повідомив Макс.

— Можна мені сказати? — запитав месьє Одинак.

— А що? Хіба ви збираєтеся оголосити щось відмінне від «так»?

— Гм, ні.

— Дякую, — Семі була помітно зворушена. — Я сидітиму тихо, наче миша. Зізнаюсь тільки, що співаю уві сні.

На листівці, яку месьє Одинак писав Катрін тієї ночі, були фрази, що Макс придумав після обіду, аби ввечері показати Семі.

Семі вони так сподобалися, що вона тихенько повторювала їх, перекочуючи звуки по язику, наче крихти торта.

Зоряна сіль (відображення зірок у річці)

Колиска сонця (море)

1 ... 50 51 52 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маленька паризька книгарня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маленька паризька книгарня"